11/22/63 полностью

— Ви не знайдете Діксі Даган у «Таймз Гералд», — поінформував він їх. — Моя мама любить Діксі[522].

— Добре, синку, це все добре, — сказав Лі. — Ти ще малий, а вже бізнесмен, авжеж?

— Нуууу… йо-сер?

— Скажи мені, скільки ти заробляєш?

— Я маю всього чотири центи з кожного дайма, але не це головне, сер. Що мені подобається найбільше, так це призи. Вони куди як тут кращі, ніж ті, що можна отримати, коли продаєш конюшинову мазь[523]. К чорту її. Я хо’ собі купити ружжо 22-го калібру! Тато сказав, що мені вже можна.

— Синку, а ти знаєш, що тебе експлуатують?

— Га?

— Собі вони забирають дайми. А тобі дістаються пенні і надія на рушницю.

— Лі, він хороший хлопчик, — мовила Марина. — Перестань, Лі. Охолонь.

Лі її проігнорував.

— Тобі, синку, треба ось цю книжку прочитати. Ти можеш прочитати, що тут на обкладинці?

— О, так, сер. Тут написано «Стан робітничого класу», автор Фридрик… Інгаллз?

— Енгельс. Тут все написано про хлопців, котрі сподіваються, що виб’ються в мільйонери, продаючи те-се, ходячи від дверей до дверей.

— Не хочу я ставати ніяким мільйонером, — заперечив хлопець. — Я хочу собі тільки ружжо 22-го калібру, щоби стріляти пацюків під дамбою, як мій друг Генк.

— Ти, продаючи їхні газети, заробляєш пенні; вони ж заробляють долари, продаючи твій піт і піт мільйонів хлопців, таких, як ти. Вільний ринок ніякий не вільний. Ти мусиш займатися самоосвітою, хлопче. Я сам так робив і розпочав, ще коли був десь твого ж віку.

Лі влаштував юному газетнику з «Ґріт» десятихвилинну лекцію про лиха капіталізму, пересипаючи свій виступ цитатами з Маркса. Хлопець терпляче його вислухав, а потім запитав:

— То ви вперед-платите мою газету?

— Синку, ти хіба не чув, що я тобі щойно пояснював?

— У вас скрутні обставини? Чому ж ви зразу про це не сказали?

— Я тобі якраз намагався пояснити, чому саме я в скрутних обставинах.

— Тут тобі й грець! Я би встиг ще три доми обійти, а тепер мушу вертати додому, бо скоро вже починається для мене заборонений час[524]!

— Щасти, — попрощалася з ним Марина.

Зарипіли на старих завісах передні двері, а потім торохнули, зачинившись (занадто вони були ветхими, щоб гупнути). Запала довга тиша. А потім Лі промовив сухо:

— Ти бачиш. Ось з чим ми маємо справу.

Невдовзі лампу було вимкнуто.

Мій новенький телефон здебільшого мовчав. Раз був зателефонував Дік — відбулася недовга, типу «як ся маєш», балачка, — але ото й усе. Я себе запевняв, що чогось іншого не варто й очікувати. Розпочалися заняття в школі, а перші кілька тижнів там завжди суцільний безлад. Дік мав свої клопоти, бо міз Еллі мобілізувала його з пенсії знову на службу. Трохи покомизившись, як сам мені розповів, він їй дозволив внести його ім’я до списку підмінників. Еллі не дзвонила, тому що мала одночасно робити п’ять тисяч справ і заразом гасити сотень із п’ять дрібних пожеж, які спалахували тут і там.

Тільки коли Дік повісив слухавку, до мене дійшло, що він ані словом не згадав про Сейді… і на третій вечір після того, як Лі прочитав свою лекцію хлопчикові-газетяру, я вирішив, що мушу з нею поговорити. Я мусив почути її голос, навіть якщо вона скаже мені лише: «Не дзвони мені, будь ласка, більше, Джордже, все скінчено».

Щойно я потягнувся рукою до телефону, як той задзвонив. Я підняв слухавку і промовив (з абсолютною впевненістю):

— Альо, Сейді. Вітаю тебе, серденько.

Запала мить тиші достатньо довга, аби мені вирішити, що я таки помилився, що зараз хтось скаже: «Я не Сейді, я просто випадковий бовдур, котрий набрав не той номер». А тоді вона промовила:

— Як ти здогадався, що це я?

Я ледь не відповів їй «гармонізація», і вона, либонь, це зрозуміла б. Але на либонь не варто було покладатися. То був важливий дзвінок, і я не бажав його зіпсувати. Відчайдушно не бажав зіпсувати нашу розмову. В тому, що відбулося слідом, брали участь двоє мене: Джордж, котрий говорить уголос по телефону, і Джейк всередині, котрий промовляє те, чого не може сказати Джордж. Можливо, коли щире кохання зависло на павутинці, на протилежних боках розмови завжди містяться по двоє.

— Тому що весь день думав про тебе, — відповів я. (Я думав про неї все літо.)

— Як ти там?

— Я в порядку. (Мені самотньо.) А ти як? Як провела літо? Все встигла зробити? (Ти розірвала юридичний зв’язок зі своїм химерним чоловіком?)

— Так, — відповіла вона. — Справу зроблено. Ти ж це мав на увазі, Джордже? Чи зробила я ту справу?

— Так, мабуть. Як там школа? Як твоя бібліотека?

— Джордже, ми так і будемо говорити весь час чи, може, насправді почнемо говорити?

— Добре, — я сів на свій бугристий, бозна-ким ще вживаний до того диван. — Давай говорити. Ти в порядку?