— Так, але мені нерадісно. А ще я в такому замішанні. — Вона помовчала, а потім продовжила: — Я працювала у «Герраха», ти, мабуть, про це знаєш. Коктейльною офіціанткою. І з деким там познайомилася.
— О! (
— Так. Дуже приємний чоловік. Чарівливий. Справжній джентльмен. Десь під сорок. Він помічник сенатора-республіканця від Каліфорнії, Томаса Кікела[525]. Він адмініструє меншість в Сенаті, Кікел, я маю на увазі, не Роджер, — засміялась вона, проте не так сміються з чогось веселого.
— Мені треба радіти, що ти познайомилася з кимсь приємним?
— Не знаю, Джордже… а ти
— Ні.
— Роджер вродливий, — промовила вона, як ото просто повідомляють про якийсь факт, безбарвним голосом. — Він люб’язний. Навчався в Єльському університеті. Знає, як подати дівчині гарне життя. І він високий.
Друга моя сутність вже більше не могла стримувати мовчанки.
— Я вбити його хочу.
На це вона розсміялася, і мені трішки полегшало на душі.
— Я про це розповідаю не для того, щоб тобі допекти, не для того, щоб зробити тобі боляче.
— Справді?
— Я ходила до нього рази три-чотири на побачення. Він мене цілував… ми з ним трішки… ну, пообнімалися, як діти…
— Але це було зовсім не те. Можливо, могло б стати, згодом; а може, й ні. Він дав мені свій номер у Вашингтоні і попросив подзвонити, якщо я… як він про це сказав? «Якщо ви втомитеся від совання книжок по полицях і від туги за тим, хто забрався геть». Здається, так. Сказав, що він часто відвідує цікаві місця, і йому потрібна гарна жінка, яка б туди ходила з ним. Він думає, що тією жінкою могла б стати я. Звісно, чоловіки говорять всякі речі. Я вже не така наївна, як колись. Але іноді вони говорять серйозно.
— Сейді…
— І все ж таки, все зовсім не так, — голосом задумливим, відсутнім, і я вперше загадався, чи не може з нею бути ще щось не так, окрім непевності щодо особистого життя. Чи не хвора вона. — А позитивне те, що там не вбачається ніякої швабри. Звичайно, чоловіки іноді приховують якусь швабру, хіба не так? Джонні он приховував. І ти також приховував, Джордже.
— Сейді?
— Що?
— А сама ти
Запала довгенька тиша. Набагато довша, ніж та, коли я відповів на дзвінок, промовивши її ім’я, і довша за ту, якої я міг очікувати. Нарешті вона промовила:
— Я тебе не розумію.
— У тебе голос не твій, от і все.
— Я тобі казала, я в замішанні. І в печалі. Бо ти так і не готовий розповісти мені правду, чи готовий?
— Якби так, то розповів би.
— А знаєш, що ще цікаво? У тебе є добрі друзі в Джоді — не тільки я — і ніхто з них не знає, де ти живеш.
— Сейді…
— Ти кажеш, що в Далласі, але телефонна лінія в тебе «Елмхерст», а це Форт-Ворт.
А я про це ніколи не думав. Про що ж іще я ніколи не думав?
— Сейді, все, що я можу тобі сказати, це те, що я зайнятий дуже важли…
— О, я не сумніваюся. І те, чим займається сенатор Кікел, теж дуже важливе. Роджер доклав зусиль, щоби мені про це розказати і сказати, що якщо я… приїду до нього у Вашингтон, я в якомусь сенсі всядуся біля підніжжя величі… чи стоятиму біля дверей в історію… чи щось таке. Влада його збуджує. Це одна з небагатьох рис у ньому, з якою важко змиритися. Що я подумала — що й зараз думаю — та хто я така, щоб сидіти біля підніжжя величі? Я всього лиш розлучена бібліотекарка.
— Хто я такий, щоби стояти біля дверей в історію? — мовив я.
— Що? Що ти сказав, Джордже?
— Нічого, серденько.
— Може, тобі краще не називати мене так?
— Вибач.
— Про тебе і про мене, і чи залишається іще хоч щось, завдяки чому ти і я можемо вважатися
— Розказати тобі — це для тебе було б небезпечно.
— Ми й так
— Гаразд.
— Він тоді випив трішки більше звичайного, і в нього розв’язався язик. Ми були в його готельному номері, але не переживай — ступнями я торкалася підлоги і була цілком одягнена.
— Я не переживаю.
— Якщо так, ти мене розчарував.
— Гаразд, я переживаю. Що він розповів?
— Він сказав, що йде поголоска, ніби затівається якась серйозна справа у Карибському регіоні цієї осені або зими. Гаряча точка, так він це назвав. Я припускаю, що він мав на увазі Кубу. Він ще сказав: «Цей ідіот ДжФК збирається нас усіх занурити в окріп, аби лише показати, що він має яйця».
