Плечі у Лі опали, він відступив убік. Джинні промаршувала вгору сходами, не подарувавши йому жодного погляду. Але де Мореншильд затримався, ухопивши Лі, котрий раптом видався болісно худесеньким, в міцні обійми. За якусь мить Лі обняв і його навзаєм. Я зрозумів (відчуваючи жаль навпіл з відразою), що хлопець — а він і був насправді всього лише хлопчаком — почав рюмсати.
— А що, ця парочка, — запитав парубок з велосипедом, — підари?
— Авжеж, підари, — відповів я. — Тільки не в тому сенсі, який ви маєте на увазі.
Наприкінці того ж місяця, повернувшись після чергового проведеного з Сейді вікенду, я виявив, що Марина і Джун знову живуть в тій паскудній дірі на Елсбет-стрит. Протягом якогось часу в сім’ї панував мир. Лі ходив на роботу — замість збирання алюмінієвих дверей, він тепер займався творчою справою, збільшенням фотографій, і повертався додому подеколи з квітами. Марина зустрічала його цілунками. Одного дня вона показала йому передню галявину, звідки вона поприбирала все сміття, і він їй зааплодував. Вона радісно засміялася, і завдяки цьому я побачив, що зуби в неї тепер полагоджені. Не знаю, наскільки до цього доклався Джордж Бухе, але гадаю, що чимало.
Я спостерігав цю сцену з рогу вулиці і знову здригнувся від скрипучого голосу старої леді з ходунком.
— Довго це не протриває, воно ж ясно.
— Ви можете мати рацію, — погодився я.
— Він кінець кінцем може її вбити. Бачила я вже подібне. — Очі її з-під тієї електричної зачіски дивилися на мене з холодною зневагою. — А ти й не поворухнешся, щоби втрутитися, так же, пай-хлопчику?
— Ворухнуся, — відповів я їй. — Якщо справи зайдуть надто далеко, я втручуся.
То була обіцянка, якої я сподівався додержатись, хоча й не заради Марини.
Після Дня дарунків й обіду в Сейді настав новий день, і в моїй поштовій скриньці опинилося послання від Освальда, хоча підписано воно було ім’ям А. Хідель. Цей псевдонім згадувався в нотатках Ела. Літера «А» означала Алік, так пестливо назвала його Марина, коли вони ще жили в Мінську.
Послання мене не стривожило, оскільки його, схоже, отримали всі мешканці цієї вулиці. Прокламації було надруковано на яскраво-рожевому папері (ймовірно, поцупленому на теперішньому місці роботи Освальда), потім з десяток таких аркушів, як я бачив, тріпотіли у риштаках. Мешканці далласького району Дубовий яр не славилися тим, що кидають сміття до належних йому місць.
Під час вечірньої телемтрансляції так званого «Христового похода» Біллі Джеймса Хергіса 9-й канал надасть ефирний час ГЕНЕРАЛУ ЕДВІНУ ВОКЕРУ, фашисту, який підбивав ДжФК вдертися в мирну краіну Кубу, тому, який викликав брожіння по всьому півдню своїми «ПРОМОВАМИ НИНАВИСТІ» проти чорних, проти десегригації. (Якщо ви сумніваєтесь в правдивості цієї інформації, почитайте «ТелеГІД»). Ці двоє осіб стоять за все те, проти чого ми билися у Другій світовій війні, і їхнім фашистським ШАБАШАМ не місце в теле-ефирі. ЕДВІН ВОКЕР був одним з тих білих расистів, які намагалися завадити ДЖЕЙМСУ МЕРЕДІТУ навчатися в «ДОБРІЙ СТАРІЙ МІС». Якщо ви любите Америку, протестуйте проти надання ефирного часу людям, які проповидують НЕНАВИСТЬ та НАСИЛЛЯ. Напишіть листа! А ще краще, приходіть на 9-й канал 27 грудня в сидячий пікет!
Я подумки відзначив помилки в його правописі, потім склав прокламацію і сховав до сейфика, в якому тримав свої рукописи.
Якщо біля телестудії й відбувся якийсь протест, про нього не повідомлялося у
