11/22/63 полностью

Спершу там показували одного Хергіса, він сидів за письмовим столом, роблячи вигляд, ніби пише щось важливе, поки якийсь законсервований в записі хор співав «Бойовий Гімн Республіки». Такий собі опецькуватий парубок з густим, чорним, зализаним назад волоссям. Хор почав загасати, він відклав ручку, подивився в камеру і промовив: «Запрошую вас до Хрестового походу, сусіди. Маю гарну новину… Ісус любить вас. Так, так, кожного з вас. Хочете приєднатися до мене в молитві?»

Хергіс м’яв вухо Всевишньому щонайменше десять хвилин. Подавав звичайний набір, дякуючи Богові за можливість розповсюджувати віру та інструктуючи Його, щоби благословив тих, хто з любов’ю прислали свої добровільні пожертви. Далі він перейшов до діла, просячи Бога озброїти Його Обраних мечем і щитом праведності, щоби ми могли побити комунізм, котрий підніс свою огидну голівку всього за дев’яносто миль від берегів Флориди. Він просив Бога дарувати президенту Кеннеді мудрість (яку сам Хергіс, перебуваючи в безпосередній близькості до Великого Боса, вже мав) піти туди і з коріннями повиривати бур’ян безбожжя. Він також вимагав, щоби Бог поклав край зростанню комуністичної загрози в кампусах американських коледжів — до цього якимсь чином була дотична фолк-музика, але наразі Хергіс загубив нитку пояснень. Закінчив він подякою Богові за сьогоднішнього гостя студії, героя Анціо та битви при Чосинському водосховищі, генерала Едвіна А. Вокера[558].

Вокер з’явився не в генеральській формі, а в костюмі-хакі, котрий вельми нагадував формений. Стрілки на його брюках були такими вигостреним, що ними, здавалося, можна голитися. Його кам’яне обличчя нагадало мені актора-ковбоя Рендолфа Скотта[559]. Він потис руку Хергісу, і вони почали балакати про комунізм, котрий кишить не тільки в студентських кампусах, але також і в Конгресі та серед наукової спільноти. Вони торкнулися фторування води[560]. Потім товкли воду в ступі про Кубу, яку Вокер назвав «раковою пухлиною Карибського моря».

Я зрозумів, чому Вокер зазнав такої нищівної поразки в минулому році, балотуючись на губернатора Техасу. Школярів він увігнав би в сон уже на першому уроці, коли вони ще цілком бадьорі. Але Хергіс уміло його витягував, вчасно вигукуючи «Хвала Ісусу!» або «Господь свідок, брате!», коли генерал вже зовсім починав буксувати. Вони обговорили майбутній хрестовий похід по Півдню з виступами у фермерських стодолах, який назвали операцією «Опівнічні гони», а потім Хергіс запропонував Вокеру розвіяти туман навкруг «певних сміховинних звинувачень його у сегрегаціонізмі, які виринули на сторінках нью-йоркської преси і ще деінде».

Вокер нарешті забув, що він виступає по телевізору й ожив.

— Ви ж знаєте, що це не що інше, як нахабна пропаганда коммі.

— Я це знаю! — вигукнув Хергіс. — Але Бог хоче, щоби ви нам розповіли про це, брате.

— Я своє життя пов’язав з Армією США й залишуся солдатом до свого останнього дня.(«Аби Лі влучив, до того дня залишалося б лишень три місяці».) Як солдат, я завжди виконував свій обов’язок. Коли президент Айзенгавер наказав мені виступити в Літл-Рок під час громадянських заворушень — як ви знаєте, це було пов’язано з насильницькою інтеграцією Центральної середньої школи у 1957 році[561], — я виконав свій обов’язок. Але ж, Біллі, крім того, я також і Божий солдат…

— Христовий солдат! Славімо Ісуса!

— …і християнин, я знаю, що насильницька інтеграція — це конче погана річ. Вона суперечить Конституції, правам штатів і Біблії.

— Поясніть це, — заохотив Хергіс, стираючи сльозину собі зі щоки. А може, то був піт, що просочився в нього крізь грим.

— Чи маю я ненависть до негритянської раси? Ті, хто це кажуть, і ті, хто постаралися, щоб мене прибрати з військової служби, яку я люблю, — брехуни і комуністи. Ви самі все чудово знаєте, знають люди, з якими я служив, знає Бог. — Він нахилився вперед у своєму гостьовому кріслі. — Ви гадаєте, ніби учителі-негри в Алабамі й Арканзасі й у великому штаті Техас бажають інтеграції? Аж ніяк. Вони вбачають у ній ляпас собі, зневагу до їхніх умінь і важкої праці. Ви гадаєте, ніби учні-негри бажають ходити до школи разом з білими, котрі природно краще підготовлені до читання, писання й арифметики? Ви гадаєте, ніби справжні американці бажають якогось роду расової нечистокровності, яка буде результатом такого змішування?

— Звісно, що не бажають! Слааавімо Ісуса!

Я згадав той вказівник, який бачив у Південній Кароліні, той, що показував на стежку крізь отруйний плющ. З написом КОЛЬОРОВІ. Вокер не заслуговував на те, щоб його застрелили, але шокового стресу він, безумовно, був вартий. Я будь-кому проказав би щодо цього добре старе «славімо Ісуса».

Увага моя відволіклася, та те, що почав тепер говорити Вокер, миттю її повернуло на місце.