11/22/63 полностью

Я натягнув штани, майку і черевики. Потім вислизнув з нашого бунгало і рушив через двір. Крижане повітря кусало мені розігріту постіллю шкіру, але я цього майже не відчував. Авжеж, автомобіль виявився «Ф’юрі», і саме білий згори і червоний знизу, але цей був не з Мейну і не Арканзасу, на ньому були номери штату Оклахома, і наліпка на задньому вікні закликала: ВПЕРЕД, ПРОНИРИ[570]. Я вглядівся всередину і побачив розсип підручників. Якийсь студент, мабуть, прямує на південь, до рідних на весняні канікули. Або парочка хтивих вчителів скористалася зручностями ліберальної гостьової політики «Кендлвудських Бунгало».

Просто черговий не вельми зграйний передзвін обертонів минулого, яке прагне в собі гармонії. Я торкнувся багажника, як було колись у Лізбон-Фолзі, а тоді повернувся до нашого будиночка. Сейді зсунула з себе простирадло до пояса, і її розбудив протяг холодного повітря, коли я ввійшов. Вона сіла, натягнувши собі простирадло поверх грудей, а потім, побачивши мене, дозволила йому впасти.

— Не можеш, заснути, милий?

— Погане наснилося, тож я вийшов подихати свіжим повітрям.

— А що саме снилося?

Я розстебнув джинси, скинув з себе мокасини.

— Не пам’ятаю.

— Спробуй. Моя мати завжди казала, що, якщо комусь розкажеш свій поганий сон, тоді він не збудеться.

Я заліз до неї в постіль, голий, якщо не рахувати на мені майки.

— А моя мати казала, що він не збувається, якщо поцілуються закохані.

— Насправді так казала?

— Ні.

— Ну, — промовила вона задумливо, — звучить все одно звабно. Давай спробуємо.

Ми спробували.

Одне призвело до іншого.

Після того вона закурила сигарету. Я лежав, дивлячись, як угору спливає дим, синіючи у випадкових променях місячного сяйва, що лилося крізь напівзатулені штори. «Я ніколи не залишаю штори незакритими на Нілі-стрит, — подумалось мені. — На Нілі-стрит, у моєму іншому житті, я завжди сам, але все одно вони в мене щільно затулені. Окрім тих моментів, коли я підглядаю, тобто».

Як же сильно я тоді не подобався сам собі.

— Джордже?

Я зітхнув:

— Це не справжнє моє ім’я.

— Я знаю.

Я подивився на неї. Вона глибоко затягнулася, безневинно насолоджуючись сигаретою, як це властиво було людям в Країні Було.

— Я про це не дізналася з якихось таємних джерел, якщо це те, про що ти подумав. Але ж все резонно. Решта твого минулого також сфальшована, врешті-решт. І я рада. Мені взагалі-то не дуже подобається ім’я Джордж. Воно якесь… як там те слово, що ти його іноді говориш?.. Таке, ніби трохи лоховське.

— А Джейк тобі згодилося б?

— Це те, що походить від біблійного Якова?

— Так.

— Мені подобається. — Вона обернулася до мене. — У Біблії Яків боровся з якимсь янголом. І ти теж борешся. Хіба не так?

— Сподіваюся, що так, але не з янголом. — Хоча й звання диявола Лі Освальду не вельми личить. На мою думку, цю роль грає де Мореншильд. У Біблії Сатана діє як спокусник, котрий висуває пропозиції, а сам потім відступає вбік. Мені здавалося, що саме так діє й де Мореншильд.

Сейді загасила сигарету. Голос її звучав спокійно, але очі потемнішали.

— Тебе можуть поранити?

— Я не знаю.

— Тобі доведеться зникнути? Бо якщо ти десь поїдеш, я не певна, що зможу це витримати. Я гадала, що помру, але не розказуватиму, як мені там велося, але в Ріно був просто кошмар. Втратити тебе назавжди… — вона повільно похитала головою. — Ні. Я не певна, що змогла б це витримати.

— Я хочу одружитися з тобою, — сказав я.

— Боже мій, — промовила вона втішливо. — Якраз, коли я готова була сказати, що чого-чого, а такого ніколи не трапиться, про це оголошує Джейк-фальш-Джордж.

— Не прямо завтра, але якщо наступного тижня все піде так, як я сподіваюсь… ти вийдеш за мене?

— Звичайно. Але я мушу поставити одне крихітне запитання.

— Чи я нежонатий? Чи не має в мене десь законної дружини? Це ти хочеш знати?

Вона кивнула.

— Так, я цілком вільний.

Вона кумедно зітхнула й розпливлася в дитячій усмішці. А потім посерйознішала.

— Я можу тобі допомогти? Дозволь мені тобі допомогти.

Від такої ідеї в мені серце захололо, і вона це, мабуть, помітила. Нижня губа в неї завернулась до рота. Вона прикусила її зубами.

— Значить, там дуже погано, — промовила вона задумливо.

— Можна це описати так: зараз я наблизився до великої машини, повної дуже гострих зубів, і вона працює повним ходом. Я не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся.

— Коли це буде? — спитала вона. — Твоя… не знаю, як сказати… твоє рандеву з неминучим?

— Це ще потребує уточнення. — Я мав відчуття, що багато зайвого встиг уже сказати, проте, оскільки зайшов аж так далеко, вирішив зайти ще трохи далі. — Дещо мусить статися ввечері цієї середи. Дещо, чому я мушу бути свідком. І тоді я вирішу.

— І нема ніякого способу, як я могла б тобі допомогти?

— Не думаю, кохана моя.

— А якщо виявиться, що я можу…

— Дякую, — обірвав я. — Я дуже вдячний. А ти справді вийдеш за мене?

— Тепер, коли я знаю, що твоє ім’я Джейк? Звичайно.