Вранці у понеділок, близько десятої, біля бордюру зупинився легковик і з нього вилізли Марина і Рут Пейн. Я мав деякі власні справи і вже збирався виходити з квартири, коли почув кроки, що спускалися по знадвірних сходах. То був Лі, блідий, з похмурим лицем. Волосся мав скуйовджене, а обличчя поцятковане запізнілими, як не для підлітка, прищами. Він був у джинсах й ідіотському плащі, поли якого хляпали його по литках. Ішов він, притискаючи одну долоню собі до грудей, немов у нього боліли ребра.
Або немов у нього було щось сховане під плащем.
Але чому це він
Я відкинув це питання і вийшов надвір зі своїм шкільним портфелем у руці. Всередині лежав назавжди незакінчений роман, нотатки Ела і постійно доповнюваний рукопис про мої пригоди в Країні Було.
Якщо Лі буде не сам увечері 10 квітня, мене може помітити й підстрелити хтось із його спільників, можливо, особисто де Мореншильд. Я все ще вважав, що шанси на це невеличкі, натомість кращими були шанси, що після того, як я застрелю Освальда, мені доведеться тікати. Я не бажав, якщо так трапиться, щоби комусь, наприклад поліції, потрапили до рук Елові нотатки або мої мемуари.
Найважливішою справою для мене в той день, восьмого квітня, було винести мої папери з квартири і якомога далі від того нестямного, агресивного молодика, який жив наді мною. Я поїхав до «Першого зернового банку Далласа», і не здивувався тому, що банківський клерк, котрий мене там обслуговував, дивовижно схожий на того банкіра, котрий обслуговував мене у «Трасті рідного міста» у Лізбон-Фолзі. Прізвище тутешнього було Лінк, а не Дюзен, але він все одно скидався на кубинського диригента Хав’єра Кугата.
Я поцікавився щодо можливості завести собі в них депозитний сейф. І невдовзі мої рукописи вже лежали у сейфі № 775. Я поїхав назад на Нілі-стрит і пережив мить жахливої паніки, коли не зміг знайти той чортів ключ до мого банківського сейфа.
Ніби наворожений, ключ знайшовся в дальнім куточку моєї кишені, під дріб’язком монет. Я повісив його на низку до інших ключів, де він перебуватиме в безпеці. Якщо я
Найгірша перспектива полягала в тім, що Сейді буде втрачено також.
День десятого квітня видався ясним і теплим, наче передсмак літа. Я одяг один із тих спортивних піджаків, що накупив собі, поки рік працював у Денголмській консолідованій школі. «Поліцейський спеціальний» 38-го калібру, повністю заряджений, пішов до мого портфеля. Не пригадую, щоб я нервувався; тепер, коли настав час, я почувався, немов у герметичній упаковці. Перевірив годинник у себе на зап’ястку: третя тридцять.
План у мене був таким: знову поставити машину на стоянці перед «Альфа-Бета» на Вікліф-авеню. Навіть якщо рух через місто уповільнений через дорожні затори, я зможу туди дістатися щонайпізніше о четвертій тридцять. Зазирну в провулок. Якщо там порожньо, як, на мою думку, і мусить бути в цей час, перевірю закамарок поза гулящою дошкою. Якщо Ел у своїх нотатках правий, і Лі дійсно завчасно приніс і сховав свою рушницю (навіть якщо конкретне місце сховку визначалося хибно), вона мусить бути там.
Я повернуся до машини і якийсь час назиратиму за автобусною зупинкою, просто на той випадок, якщо Лі приїде зарано. Коли о 19:00 почнеться богослужіння в Мормонській церкві, я пройдуся до кафетерію, де сніданки подають цілодобово, і сяду проти вікна. Їстиму їжу, до якої не маю апетиту, гаятиму час, тягнутиму до останнього, видивляючись, як під’їжджають автобуси, сподіваючись, що нарешті з якогось з них вилізе Лі, краще, щоб сам-один. Я також сподівався, що
Отакий я мав, так би мовити, план.
