Я взявся за портфель, одночасно знову поглянувши на годинник. 15:33. Мій «Шеві» стояв з повним баком, готовий везти мене. Якби я зразу вийшов і сів до нього, як я й хотів це зробити, мій телефон задзвонив би в порожній квартирі. Але так не трапилося, бо хтось постукав у двері, щойно я взявся за дверну ручку.
Я відчинив, там стояла Марина Освальд.
На мить я просто застиг із роззявленим ротом, неспроможний ні ворухнутись, ані щось промовити. Звісно, від її неочікуваного явлення, хоча й з іншої причини також. Поки вона не постала прямо переді мною, я не уявляв, як сильно її великі сині очі схожі на очі Сейді.
Марина чи то проігнорувала моє здивування, чи не помітила його. Була заклопотана власними проблемами.
— Прошу вибачень, ви не бачили мого
Я почув, як хтось — гадаю, то був я — питається, чи має вона на увазі чоловіка, котрий живе нагорі?
— Йо, прошу, мій чоувілк Лі. Ми жити зверху. Це наша
Отже. Скидалося на те, що стариган Боббі Стовол зміг врешті-решт обійтися без свого найкращого техніка з фотодруку.
— Я його не бачив, місіс… —
— Ос’валь, — назвалася вона, протягуючи мені руку. Я її потиснув, більш ніж будь коли переконаний, що бачу зараз сон. Але занадто реальною була її маленька суха долоня. — Марина Ос’валь, я рада знайомитися з вами, сер.
— Мені жаль, місіс Освальд, я не бачив його сьогодні. — Неправда, я бачив, як він виходив після полудня, невдовзі після того, як автомобіль Рут Пейн повіз Марину й Джун до Ірвінга.
— Я непокоїтись за ним, — сказала вона. — Він… ну, не знаю… прошу вибачень. Жаль вас турбувати. — Вона знову усміхнулась, найніжнішою, найпечальнішою посмішкою і повільно стерла ту слізку зі щоки.
— Якщо я його побачу…
Тепер на ній відбився переляк.
— Ні, ні, кажіть нічіго. Він не любити мене балакати до чужих. Він прийти додому вечеряти, мабуть, обов’язково. — Вона спустилася сходами і заговорила російською до дитини, котра засміялась і простягнула до матері свої пухкенькі ручки. — До побачення, містер, сер. Багато подяки. Ви нічого казати?
— Окей, — кивнув я. — Анічичирк. — Вона не зрозуміла, але теж кивнула, і то з явним полегшенням, коли я приклав палець собі до вуст.
Я зачинив двері, весь в поту. Звідкілясь я чув лопотіння крил не одного, а цілої хмари метеликів.
Я дивився, як Марина, штовхаючи поперед себе коляску з Джун, вирушила хідником в бік автобусної зупинки, де, либонь, збиралася чекати на свого чоувілка… котрий щось затівав. Вона про це здогадувалася. Це було написано в неї на обличчі.
Коли вона зникла з виду, я потягнувся рукою до дверної ручки, і в цю ж мить задзвонив телефон. Я вже було вирішив не брати слухавку, але всього кілька людей знали мій номер, і одною з них була жінка, котрою я найбільше дорожив.
— Алло?
— Алло, містере Емберсон, — промовив чоловічий голос. Він мав м’який південний акцент. Я не певен, чи відразу я зрозумів, з ким говорю. Гадаю, що таки так. — Дехто тут бажає вам дещо сказати.
Наприкінці 1962 і на початку 1963 року я жив двома життями, одним у Далласі, а другим у Джоді. Вони зійшлися водно о 15:39 десятого квітня. Я почув, як кричить Сейді.
Вона жила в одноповерховому, ранчерського типу, збірному будиночку на Бортьовій алеї, що стояв у кварталі з чотирьох-п’яти подібних будинків на західному кінці Джоді. Під аерофотознімком у якій-небудь виданій у 2011 році історичній книзі було б, либонь, написано: ДОМИ ПОЧАТКІВЦІВ СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ. Того дня вона повернулася додому близько третьої, затримавшись у школі після занять на нараді з учнями, своїми помагачами в бібліотеці. Я сумніваюсь, щоб вона звернула увагу на біло-червоний «Плімут-Ф’юрі», який стояв біля бордюру трохи далі по її вулиці.
За кілька будників у протилежному напрямку мила свою машину («Рено-Дофін», на яку решта сусідів дивилися з підозрою[571]) місіс Геловей. Вилізаючи зі свого «Фольксвагена-Жука» Сейді їй помахала, місіс Геловей помахала у відповідь. Єдині на весь куток хазяйки іноземних (
