11/22/63 полностью

Вона, либонь, думала: «Я можу виграти якийсь час. Від Далласа до Джоді щонайменше три години, більше, якщо на дорозі багато машин. Часу достатньо, щоби Джонні прийшов до тями. Можливо. Або для того, щоб, якщо він бодай трохи відволічеться увагою від мене, я могла щось на нього кинути і втекти».

Він набрав 0, не дивлячись в адресний записник (пам’ять на цифри у нього завжди була майже абсолютно перфектною), і назвав: «ВЕстбрук 7-5430». Послухав. Сказав: «Дякую вам, операторко».

Потім тиша. Десь далі ніж за сто миль на північ задзеленчав телефон. Либонь, вона загадувалася, скільки телефонних гудків стерпить Джонні, перш ніж покласти слухавку й вистрелити їй у живіт.

Потім вираз його обличчя змінився. Він розцвів, навіть трішечки заусміхався. Зуби в нього були такими ж білими, як завжди, помітила вона, а чом би й ні? Він завжди чистив їх щонайменше дванадцять разів на день.

— Алло, містере Емберсон. Дехто тут бажає вам дещо сказати.

Він підвівся з пуфика й вручив слухавку Сейді. Щойно вона приклала її до вуха, він посмиком, як то змія жалить, різонув її по тому ж боку обличчя.

— Що ти їй зробив? — закричав я. — Що ти зробив їй, ти, сучий сину?

— Тихіше, містере Емберсон, — задоволеним тоном. Сейді більше не кричала, але я чув її схлипи. — Вона в порядку. Кровить доволі сильно, але це припиниться. — Він зробив паузу, а далі заговорив тверезо-розважливим тоном: — Звісно, красунею вона більше не буде. Тепер вона виглядає тим, ким вона насправді є, просто дешевою чотиридоларовою шльондрою. Моя мати так її називала, і моя мати мала рацію.

— Відпустіть її, Клейтоне, — промовив я. — Прошу вас.

— Я хочу її відпустити. Тепер, коли я вже залишив на ній відмітину, я хочу. Але повторю вам те, що я вже говорив їй, містере Емберсон. Я збираюся вбити когось із вас. Вона мені коштувала моєї роботи, знаєте; я був змушений звільнитися й лягти на елктролікування до шпиталю, бо інакше б мене заарештували. — Він помовчав. — Я зіштовхнув одну дівчину зі сходів. Вона хотіла мене торкнутися. А винна в усьому ця курва, оця сама, у котрої тут кров ллється їй в пелену. І я вимазав собі руки в її кров. Треба буде їх продезінфікувати. — І він розсміявся.

— Клейтоне…

— Я даю вам три з половиною години. До сьомої тридцяти. Після того я всаджу в неї дві кулі. Одну в живіт, а другу в її брудну пизду.

Віддалік я почув, як кричить Сейді:

— Не роби нічого, Джейкобе!

— ЗАКРИЙСЯ! — заверещав на неї Клейтон. — СТУЛИ СВОЮ ПЕЛЬКУ! — А потім до мене спокійним, від якого серце хололо, тоном: — Хто такий Джейкоб?

— Я, — відповів я. — Це моє друге ім’я.

— Так вона зве тебе в ліжку, коли смокче твій член, так, йобарку?

— Клейтоне, — мовив я. — Джонні. Подумайте, що ви робите.

— Я про це думав більше року. Мене піддавали шоковій терапії, знаєте. Вони казали, що я перестану марити, але нічого в них не вийшло. Марення стали ще гіршими.

— В неї сильний поріз? Дайте мені поговорити з нею.

— Ні.

— Якщо ви дасте мені з нею поговорити, можливо, я зроблю, як ви пропонуєте. Якщо не дасте, я майже напевне не погоджуся. Чи у вас надто мозок затуманений після тієї терапії, щоби це зрозуміти?

Схоже, що ні. Почулося шаркання підошов, потім голос Сейді. Непевний, тремтячий.

— Рана погана, але не смертельна. — А далі знічено: — Він мало не зачепив мені око…

Потім знову заговорив Клейтон.

— Бачите? Ваша лахудра в порядку. А тепер просто стрибайте у свій крутий «Шевроле» і мчіть сюди, щоб аж колеса свистіли, годиться? Але слухайте мене уважно, містере Джордже Джейкобе Емберсон: якщо ви викличете поліцію, якщо я побачу бодай єдиний червоний або синій вогник, я уб’ю цю курву, а потім і себе. Ви мені вірите?

— Так.

— Добре. Я вбачаю в цьому збалансоване рівняння: йобар і шльондра. Я посередині. Я знак рівності, Емберсоне, але вам вирішувати. Яку половину рівняння слід стерти? Вам вирішувати.

— Ні! — закричала вона. — Не треба! Якщо ти сюди приїдеш, він уб’є нас о…

У вусі в мене клацнуло, зв’язок обірвався.

До цього я розповідав правду, і тут спробую бути правдивим, нехай цим навіть покажу себе в найгіршому світлі: коли занімілою рукою я поклав слухавку, перша думка в мені майнула, що він неправий, бо половини цього рівняння не рівні. На одній шальці терезів гарненька шкільна бібліотекарка, на іншій — людина, котра знає майбутнє і має снагу (принаймні теоретично) його змінити. На секунду з якогось закомірка моєї душі дійсно вигулькнуло рішення, що варто пожертвувати Сейді, щоб поїхати на інший край міста стежити за провулком між авеню Дубовий Гай та бульваром Черепаховий Ручай, аби з’ясувати, чи молодик, котрий змінив американську історію, діяв там один.