— Гадаю, ще побачуся. — Її спокійний, відсторонений тон подобався мені дедалі менше. — Мама сказала, що вони приберуть мою стару кімнату, а мені ж дійсно більше нема куди податися.
— Твій дім у Джоді. І там твоя робота.
— Здається, ми вже про це балакали. Я збираюся написати заяву про звільнення.
— Ні, Сейді, ні. Це дуже неслушна ідея.
Вона зробила спробу усміхнутися якнайщиріше.
— Ти говориш точно, як міз Еллі. Котра не повірила тобі, коли ти їй сказав, що Джонні може бути небезпечним. — Вона ненадовго задумалась про щойно сказане, а потім додала: — Авжеж, і я також. Я завжди була дурочкою щодо нього, хіба не так?
— Ти маєш власний дім.
— Так, це правда. І виплати, які я мушу за нього вносити. Доведеться з ним розпрощатися.
— Я сплачуватиму.
Ці слова потрапили в ціль. Шокували її.
— Ти собі не можеш цього дозволити.
— Та ні, можу, — що було правдою… на якийсь період часу, принаймні. Плюс в запасі ще залишалося Дербі в Кентуккі і Шатоґе. — Я переїжджаю з Далласа до Діка. Він не братиме з мене орендної плати, таким чином нам буде легше сплачувати за твій будинок.
На краєчку її правого ока повисла і задрижала сльоза.
— Ти не розумієш головного. Я не спроможна сама себе доглянути, поки що ні. І нікого не «напрягатиму», хіба що лише вдома, там мама найме няньку, щоб допомагала мені з усіма тими бридкими процедурами. Маю бодай трохи гонору. Небагато, але щось іще залишилося.
— Я доглядатиму за тобою.
Вона витріщилася на мене.
— Що?
— Що чула. А коли йдеться про мене, Сейді, ти можеш засунути свій гонор туди, де ніколи не сходить сонце. Так уже трапилося, що я кохаю тебе. І якщо ти мене теж кохаєш, припиняй верзти нісенітниці про повернення до батьківського дому, до того крокодила, що називається твоєю матір’ю.
Вона спромоглася на кволу усмішку, якийсь час посиділа тихо, подумала, з руками у пелені рідесенького шпитального халата.
— Ти приїхав до Техаса для того, щоб виконати якусь справу, і ця справа не няньчення шкільної бібліотекарки, у котрої не вистачило розуму зрозуміти, що їй загрожує небезпека.
— Моя справа в Далласі відклалася на деякий час.
— А чи й
— Так. — А якщо попросту, то все вже вирішено. Лі збирається їхати до Нового Орлеана, а я натомість поїду в Джоді. Минуле продовжує боротися проти мене, воно збиралося виграти цей раунд. — Тобі потрібен час, Сейді, а я його маю. То чому б нам не використати його спільно.
— Навіщо я тобі? — промовила Сейді голосом, лише трішки голоснішим за шепіт. — Така, як тепер, я тобі не потрібна.
— Ще й як потрібна.
Вона дивилася на мене очима, сповненими боязні надії, але попри все з надією.
— Яка тобі з мене користь?
— Бо ти найкраще, що траплялося в моєму житті.
Вцілілий краєчок її губ почав тремтіти. Сльоза сповзла по щоці, слідом за першою покотилися й інші.
— Якщо мені не треба буде їхати в Саванну… не треба буде жити з ними… з
Я обняв її.
— Тобі буде набагато краще.
— Джейку? — голосом приглушеним, крізь сльози. — Ти можеш зробити для мене одну річ, перш ніж підеш?
— Що, серденько?
— Винести геть це прокляте чоп-суї. Від його запаху мене нудить.
Медсестру з плечима футбольного захисника і пришпиленим до грудей годинником звали Ронда Мак-Ґінлі, і вісімнадцятого квітня вона наполягла на тому, щоби Сейді довезли в кріслі-візку не лише до ліфта, а аж до краю шпитального паркінгу, де біля прочинених пасажирських дверей свого автомобіля-універсала на нас чекав Дік.
— Щоб я тебе тут, у нас, ніколи більше не бачила, солоденька, — сказала на прощання сестра Мак-Ґінлі, коли ми пересаджували Сейді з візка до машини.
Сейді відсторонено посміхнулася і не сказала нічого. Вона перебувала — якщо називати речі їх справжніми іменами — у повному відльоті, десь аж попід небесами. Того ранку доктор Еллертон оглядав її обличчя, вкрай болючий процес, який вимагав надзвичайної дози знеболювального.
Мак-Ґінлі обернулася до мене:
— Їй треба приділяти багато уваги, повсякчас про неї піклуватися в найближчі місяці.
— Я старатимусь якомога краще.
Ми поїхали. За десять миль південніше Далласа Дік промовив:
— Заберіть в неї оте й викиньте у вікно. Я пильную дорогу, сьогодні збіса повно машин.
Сейді заснула з затиснутою між пальців тліючою сигаретою. Я перегнувся через сидіння і викинув ту гидоту. Вона на це простогнала:
— Ох, Джонні, не треба, прошу, не треба.
Ми з Діком перезирнулись. Лише на секунду, але для мене цього було достатньо, щоб здогадатися, що у нас з ним майнула одна думка:
