11/22/63 полностью

Двадцять четвертого квітня я сказав Діку, що маю в Далласі певну справу, і спитав, чи не міг би він побути з Сейді, поки я не повернуся звідти близько дев’ятої. Він цілком охоче погодився, тому о п’ятій того дня я сидів навпроти терміналу компанії Ґрейгаунд[584] на Південній Полк-стрит, біля перехрестя 77-го шосе і недавно побудованої чотирисмужної автомагістралі І-20[585]. Я читав (чи радше прикидався, ніби читаю) новенький роман про Джеймса Бонда «Шпигун, котрий мене любив».

За півгодини на стоянку біля термінала заїхав знайомий універсал. За його кермом сиділа Рут Пейн. З машини вийшов Лі й відкрив задні двері. Звідти вилізла Марина з Джун на руках. Рут Пейн залишилася за кермом.

У Лі було тільки дві поклажі: речовий мішок з оливково-зеленого брезенту та простьобаний рушничний чохол з ручками. Він підніс їх до працюючого на холостому ходу «Сінікрузера»[586]. Кинувши лише побіжний погляд на квиток, водій взяв у Лі рюкзак і гвинтівку і поклав їх до відчиненої багажної секції.

Лі підійшов до дверей автобуса, потім обернувся й обняв дружину, розцілувавши її в обидві щоки і в губи. Взяв у неї дитину, ткнувся носом під підборіддя Джун. Дівчинка засміялася. Лі теж сміявся, але я помітив сльози в його очах. Він поцілував Джун в лобик, стиснув її в обіймах, потім повернув Марині й притьмом піднявся по сходинках в автобус, не озирнувшись.

Марина пішла до машини, з якої Рут Пейн тепер уже вилізла і чекала. Джун простягнула рученята до старшої жінки, і та, усміхнена, її прийняла. Так вони там постояли трохи, дивлячись, як сідають до автобуса пасажири, а потім поїхали геть.

Я залишався на своєму місці, аж поки автобус о 18:00 не вирушив у рейс, точно за графіком. Сонце, що спливало кров’ю, схиляючись до заходу, зблиснуло у віконці, за яким висіла табличка з назвою маршруту, зробивши на мить її невидимою. Та потім я знову зміг прочитати ті три слова, які підтверджували, що Лі Гарві Освальд зник, принаймні на якийсь час, з мого життя.

Я зачекав, поки він виїде естакадою вгору на трасу І-20, а потім пройшовся два квартали туди, де був залишив свою машину, сів за кермо і поїхав назад у Джоді.

Хребетна чуйка, знову вона.

Не маючи на те ніяких конкретних причин, я сплатив травневу оренду за квартиру на Західній Нілі-стрит, хоча мусив би вже почати економити долари. Мав я лише неясне, проте потужне відчуття, що мушу зберегти собі оперативну базу в Далласі.

За два дні до початку Кентуккського дербі я поїхав на Грінвіл-стрит з твердим наміром поставити п’ять сотень доларів на те, що Шатоґе прийде до фінішу в першій трійці. Вирішив, що так я менше там запам’ятаюся, аніж якби закладався на нього як на жеребця-переможця. Машину я залишив за чотири квартали від «Фінансового забезпечення» і не забув її замкнути — обачність, необхідна в цьому кварталі міста навіть об одинадцятій ранку. Спершу я вирушив швидко, але потім — знову без усяких конкретних причин — кроки мої почали уповільнюватись.

За півквартала від замаскованої під вуличний ломбард букмекерської контори я зовсім зупинився. Я знову побачив того букмекера — без сонячного козирка в цей дополуденний час, — стоячи в одвірку свого закладу, він курив сигарету. В потужному потоці сонячного світла, обрамлений гострими тінями одвірка, він був схожим на якусь фігуру з картини Едварда Хоппера[587]. Того дня він ніяк не міг мене побачити, бо дивився на машину, що стояла біля бордюру на протилежному боці вулиці. То був кремового кольору «Лінкольн» із зеленими номерними знаками. Понад номером йшов напис СОНЯЧНИЙ ШТАТ. Це ще не означало, ніби тут забринів обертон. Зовсім не обов’язково це мало означати, що машина ця належить Едуардо Гутьєресу з Тампи, букмекеру, котрий був завів собі звичку вітати мене словами: «Ось і мій янкі з Янкіленду». Тому, котрий майже напевне скомандував до ноги спалити мій прибережний дім.

І все одно я розвернувся й пішов назад до своєї машини, і ті п’ять сотень доларів, які я мав намір поставити на кін, залишилися лежати у мене в кишені.

Хребетна чуйка.

Зважаючи на схильність історії до самоповторень, принаймні навкруг мене, ви не здивуєтеся, дізнавшись, що план Майка Косло щодо збору грошей на сплату рахунків Сейді полягав у відновленні постановки «Джоді Джемборі». Майк казав, що постарається задіяти оригінальних виконавців ролей, якщо ми призначимо шоу на середину літа, і дотримався слова — з них відгукнулися майже всі. Навіть Еллі, хоча й заявляла, що їй досі пальці печуть після минулого разу, погодилася повторити своє спотикливе виконання на банджо «Містечкових перегонів» та «Аварії в горах Клінча»[588]. Ми вибрали дванадцяте й тринадцяте липня, проте ще якийсь час усе залишалось непевним.

Першою притичиною, яку належало подолати, була особисто Сейді, котру сама ця ідея ввігнала в жах. Вона назвала це «випрохуванням благодійності».