«Він от-от помре», — подумав Тенґо. Зрозумів це, коли глянув на глибоко запалі очі. Батько вже остаточно вирішив скінчити життя. Заплющивши очі, заснув глибоким сном. Хоч би що Тенґо говорив і хоч як підбадьорював, його рішення не вдасться змінити. З медичного погляду він ще жив. Однак для нього життя вже дійшло свого кінця. В ньому вже не залишилося ні приводу, ні волі для того, щоб своїми зусиллями його продовжити. Тенґо міг тільки поважати батькове прагнення й дати йому спокійно вмерти. Його обличчя мало надзвичайно втихомирений вигляд. Здавалося, він уже зовсім не відчуває мук. Як сказав лікар по телефону, це була єдина втіха.
А все-таки Тенґо мусив щось сказати батькові. Бо, по-перше, так пообіцяв лікареві. Здавалося, лікар турбувався про батька, як кревний родич. А по-друге, так би мовити, хотів зберегти правила пристойності. Вже тривалий час Тенґо не мав з батьком повноцінної розмови. Навіть не говорив з ним про буденні справи. Мабуть, остання розмова відбулася ще тоді, коли вчився в середній школі. Після того майже не навідувався додому, якщо приходив з якогось приводу, то будь-що намагався батька уникати.
Однак зараз цей чоловік, перебуваючи в глибокій комі, перед ним спокійно помирає. Він фактично зізнався Тенґо, що не є його справжнім батьком, і нарешті, здавалося, зняв з його плечей тягар і дав відчути на душі полегшення. «Кожен з нас зняв зі своїх плечей тягар. В останню мить», — подумав Тенґо.
Цей чоловік, навіть кровно непов'язаний, прийняв Тенґо як власного сина й доглядав його, поки той не став заробляти собі на життя. Уже це заслуговує вдячності. Тенґо подумав, що зобов'язаний розповісти йому, як досі жив і про що думав. Ні, йдеться не про обов'язок, а про
Тенґо знову сів на стілець коло ліжка й почав коротко розповідати про своє життя, прожите досі. Вступивши у середню школу вищого ступеня, він покинув рідний дім і почав жити у гуртожитку для дзюдоїстів. Відтоді його життя майже не стикалося з батьковим і кожен зовсім не знав, що робить інший. Можливо, таку велику порожнечу варто було заповнити.
Однак про своє життя під час навчання у середній школі вищого ступеня Тенґо не міг чогось особливого розказати. Завдяки успіхам у дзюдо він вступив до загальновизнаної приватної середньої школи у префектурі Тіба. Радів з того, бо ця престижна школа надавала йому найсприятливіші умови: звільняла від оплати за навчання й забезпечувала щоденно триразовим харчуванням. У ній Тенґо став головним членом клубу дзюдо, у перервах між тренуванням учився (і без наполегливого навчання в цій школі міг легко залишатися серед відмінників), а під час канікул разом з товаришами по дзюдо підробляв на тимчасовій фізичній роботі. Всі дні, від ранку до вечора, не мав вільної хвилини. Про три роки життя в середній школі міг лише сказати, що був постійно зайнятий. Особливих радощів не зазнав, щирих друзів не набув. Та й до численних шкільних правил зовсім його душа не лежала. З товаришами по дзюдо він знаходив спільну мову, але в глибоку дружбу не заходив. Правду кажучи, ні разу до самозабуття не віддавався змаганням з дзюдо. Щоб вижити, мусив показувати добрі досягнення у цьому виді спорту, тому, аби не розчарувати оточення, серйозно тренувався. Іншого, крім спорту, реального способу вижити не мав. Можна сказати, що це була робота. Усі три роки в середній школі вищого ступеня йому хотілося якнайскоріше її закінчити й зажити нормальнішим життям.
Однак, вступивши до університету, він не кинув дзюдо. В основному жив так само, як у середній школі вищого ступеня. Бо, залишаючись членом клубу дзюдо, міг поселитися в гуртожитку й не турбуватися, де переспати й що поїсти (принаймні на мінімальному рівні). На самій стипендії, яку отримував, зовсім нелегко жилося. Тому він мусив займатися дзюдо. Звісно, як спеціальність обрав собі математику. Вчився в університеті по-своєму успішно, й професор-куратор рекомендував йому вступати в аспірантуру. Однак через три-чотири роки запал до математики як науки у Тенґо швидко випарувався. Як і раніше, математика йому подобалася, але відпала охота займатися математичними дослідженнями. Так само як і дзюдо. Сам добре розумів, що може бути аматором, але щоб віддати все життя дзюдо, не мав ані характеру, ані бажання.
Коли зацікавлення до математики ослабло і перед закінченням університету зникла причина для заняття дзюдо, Тенґо зовсім не знав, що тепер робити і якою дорогою рухатися. Здавалось, його життя втратило сенс. Загалом його життя було безцільним, але сторонні люди щось від нього сподівались і вимагали. Відповідаючи на це, його життя по-своєму крутилося. Та як тільки сподівання й вимоги зникли, не залишилося нічого, вартого уваги. Життєвої мети і друга він не мав. Він опинився у чомусь схожому на штиль і не міг на чомусь як слід зосередитися.
