— Однак у дитинстві я, звичайно, цього не розумів. Лише соромився і зле почувався у неділю, коли однокласники розважалися, а я мусив ходити з вами збирати абонентну плату. Я з нестерпною огидою думав про її настання. Однак тепер я дещо розумію. І зовсім не хочу сказати, що ви робили правильно. Ви ранили мою душу. Малій дитині було тяжко це зносити. Та що було — загуло. І не варто цим перейматися. Зрештою завдяки цьому я, здається, по-своєму загартувався. Жити в цьому світі — нелегка справа. Я навчився цього на власній шкурі.
Тенґо розкрив обидві руки й довго дивився на долоні.
— Якось я тепер житиму. Набагато краще, ніж досі, й не буду даремно блукати кружною дорогою. Я не знаю, чого ви хочете. Можливо, тільки спокійно спати. Більше не прокидаючись. Якщо так хочете, то робіть. Якщо цього бажаєте, то я не можу вам у цьому завадити. Не маю іншої ради, як залишити вас міцно спати. І все-таки я хотів вам про все розповісти. Що досі робив. Що зараз думаю. Можливо, ви не хотіли цього слухати. Якщо це правда, то вибачте, що завдав вам клопоту. В усякому разі, більше нічого не можу вам сказати. Сказав те, що вважав за потрібне. Більше вам не заважатиму. Можете скільки завгодно міцно спати.
Після п'ятої прийшла медсестра Омура з олівцем у волоссі й перевірила об'єм рідини у крапельниці. Цього разу температуру батькового тіла не міряла.
— Нічого особливого не сталося?
— Нічого. Батько тільки спав, — відповів Тенґо.
Медсестра кивнула.
— Незабаром прийде лікар. Кавана-сан, до котрої години ви можете побути?
Тенґо зиркнув на годинник.
— О сьомій годині вечора сідаю в електричку. Отже, побуду тут до половини сьомої.
Медсестра записала це на папці й олівець знову встромила у волосся.
— Від полудня постійно розповідаю, але, здається, батько нічого не чує, — сказав Тенґо.
— Коли я вчилася на медсестру, то запам'ятала одну річ: що добрі слова благодатно діють на барабанну перетинку людини. Навіть якщо їхній зміст не доходить до неї, барабанна перетинка все одно приємно коливається. Тому нас учили говорити голосно добрі слова, незалежно від того, чи пацієнт їх чує чи ні. Бо, що не кажіть, це приносить користь. Сама в цьому переконалася, — мовила медсестра.
Тенґо трохи над цим задумався.
— Дякую, — сказав він.
Медсестра Омура, легко кивнувши, поспішно вийшла з палати.
Після того Тенґо з батьком тривалий час зберігали мовчанку. Тенґо вже не мав що сказати. Однак мовчанка не була особливо гнітючою. Пообіднє сонце поволі слабшало, навколо ширилися ознаки надвечір'я. Останні промені сонця мерехтіли в тихій палаті.
«А я розповідав батькові про два Місяці? — раптом подумав Тенґо. — Здається, ще ні». Зараз він жив у світі з двома Місяцями на небі. «Хоч би скільки я дивився на небо, така картина надзвичайно дивна», — хотів сказати він. Але подумав, що зараз не варто заводити розмову про таку річ. Батькові байдуже, скільки на небі Місяців. З цим питанням Тенґо сам мусить розібратися у майбутньому. Крім того, незважаючи на те, скільки на небі Місяців у цьому чи, може,
Через півгодини знову прийшла медсестра Омура. Цього разу чомусь без олівця у волоссі. Куди дівся олівець? От що хвилювало Тенґо. Разом з нею два кремезних, смаглявих чоловіки прикотили пересувне ліжко на коліщатах. І зовсім нічого не говорили. Скидались на іноземців.
— Кавана-сан, вашого батька треба перевезти в іншу кімнату для проведення аналізів. Ви тим часом зможете тут побути? — повідомила медсестра.
Тенґо подивився на годинник.
— З батьком погано?
Медсестра хитнула головою.
— Ні, не погано. У цій палаті нема приладів для проведення аналізів, а тому ми його перевозимо. Нічого особливого не сталося. Пізніше лікар, гадаю, вам усе розкаже.
— Зрозуміло. Почекаю.
— В їдальні можете випити теплого чаю. Раджу вам трохи перепочити.
— Дякую, — сказав Тенґо.
Обидва чоловіки старанно переклали худюще батькове тіло разом з трубками крапельниці на пересувне ліжко й, підхопивши штатив, викотили його в коридор. Зробили це надзвичайно спритно. І мовчки.
— Вам не доведеться довго чекати, — сказала медсестра.
Однак батько не повертався. Світло, що проникало з вікна, ставало щораз слабшим. Але Тенґо не вмикав електричного освітлення. Бо йому здавалося, ніби щось важливе зіпсується, якщо його ввімкнути.
На ліжку лишилася западина від батькового тіла. Досить виразна, хоча його вага була невеликою. Поглядаючи на западину, Тенґо відчув себе самотнім, покинутим у цьому світі. Йому навіть здалося, що вже не настане ранок, якщо зайде сонце.
