Сказавши це, Тенґо подумав: «А чи цей старий чоловік, що лежить переді мною, коли-небудь у житті когось щиро любив?». Можливо, любив матір Тенґо. І саме тому взяв його малого на утримання як власного сина, хоча знав, що з ним кровно не пов'язаний. Якщо це правда, то він жив набагато змістовнішим духовним життям, ніж Тенґо.
— Так би мовити, винятково добре пам'ятаю одну дівчину. Вчився з нею два роки — третій і четвертий — в одному класі початкової школи міста Ітікави. Так, це було двадцять років тому. Мене вона дуже сильно привабила. Я постійно думав про неї й тепер не забуваю. Але практично я з нею майже не розмовляв. Несподівано вона перевелася в іншу школу, й відтоді ми більше не зустрічалися. Та останнім часом з певної причини я загорівся бажанням розшукати її. Нарешті відчув, що вона мені потрібна. Захотів побачитися з нею і поговорити. Та врешті-решт не зумів дізнатися, де вона перебуває. Напевне, треба було розпочати її пошуки набагато раніше. І тоді, гадаю, все склалося б простіше.
По цих словах Тенґо на хвилину замовк. І почекав, поки його слова, сказані досі, вляжуться в батьковій голові. Точніше, в його власній голові, а не батьковій. А тоді провадив далі.
— Так, у таких речах я був дуже несміливим. Наприклад, з цієї ж причини не перевірив власне походження за домовою книгою. Якби був хотів дізнатися, чи мати справді померла, легко міг би це зробити. Пішов би до районної управи й переглянув акти реєстрації громадян. Кілька разів збирався це зробити. Навіть підходив до районної управи. Але ніяк не наважувався попросити документи. Боявся глянути в очі фактам. Боявся їх відкрити власними руками. Сподівався, що колись, з плином часу, вони самі собою стануть відомими.
Тенґо зітхнув.
— Так чи інакше, цю дівчину треба було шукати якомога скоріше. Я йшов до неї надто довгим кружним шляхом. Був млявим. Як би це краще сказати… був сором'язливим у сердечних питаннях. Фатально.
Він підвівся зі стільця й, підступивши до підвіконня, глянув на сосновий бір. Вітер ущух. Не було чути й морського шуму. Здоровенна кішка проходила через двір. її обвислий живіт свідчив, що вона, здається, кітна. Лігши під деревом, вона розкинула ноги й почала облизувати живіт.
Обіпершись на підвіконня, Тенґо розповідав батькові.
— Та попри це останнім часом моє життя начебто нарешті змінюється. Так мені здається. Правду кажучи, я довгий час злився на вас, тату. З дитячих років уважав, що не заслужив такого жалюгідного, скрутного становища, що гідний набагато щасливішого середовища. Відчував, що таке ставлення до мене несправедливе. Мені здавалося, що однолітки щасливі й задоволені. Що вони, з гіршими здібностями й рисами характеру, живуть набагато веселіше порівняно зі мною. Я тоді серйозно хотів, щоб ви не були моїм батьком. Постійно думав, що це якась помилка й ви — не мій справжній батько. Що між нами нема кровної спорідненості.
Тенґо ще раз зиркнув на кішку за вікном. А вона, не відаючи, що за нею стежать, знічев'я лизала свій роздутий живіт. Не відриваючи від неї очей, Тенґо розповідав далі.
— Тепер я так не вважаю. Так не думаю. Гадаю, що перебував у гідному середовищі й мав гідного батька. Правду кажу. Якщо казати щиро, то я був нікудишньою людиною. Нічого не вартою. У певному розумінні я сам себе звів нанівець. Тепер я це добре розумію. У дитинстві я справді був математичним вундеркіндом. Усі на мене звертали увагу, балували. Та врешті-решт мій талант виявився нездатним розвиватися в якомусь змістовному напрямі. Він просто зупинився
Відкривши пляшку принесеної мінеральної води, Тенґо зробив один ковток. Потім знову сів на стілець.
— Як я вже казав, я вам дякую. Я не вважаю себе вашим справжнім сином. Упевнений у цьому. Але дякую, що виховали мене, кровно з вами не пов'язаного. Напевне, вам одному це було нелегко робити. Мені й зараз до болю в грудях неприємно згадувати про те, як я ходив з вами збирати абонентну плату для «NHK». Але, очевидно, ви не могли придумати іншого способу спілкування зі мною. Як би це краще сказати… так вам
Тенґо знову зробив паузу, щоб його слова проникли в батькову голову. І тим часом збирався з думками.
