Сидячи на стільці у тій самій позі, він, огорнутий першими надвечірніми сутінками, надовго віддався роздумам. Потім раптом спіймав себе на тому, що насправді ні про що не думає. Просто занурився у безнадійну порожнечу. Він поволі встав зі стільця й пішов у ванну кімнату справити малу нужду. Помився холодною водою, витер обличчя хустинкою і глянув на своє зображення в дзеркалі. Згадавши пораду медсестри, спустився вниз до їдальні й випив зеленого чаю.
Коли, згаявши хвилин двадцять, Тенґо вернувся у палату, батька все ще не було. Замість нього у западині від його тіла лежав якийсь незнайомий білий клубок.
Завдовжки один метр і сорок чи п'ятдесят сантиметрів, він мав красиві гладкі обриси. З першого погляду здавався шкаралущею арахісу, ніби вкритою м'яким коротким пір'ям. А це пір'я випромінювало тьмяне, але рівномірне й ніжне сяйво. У щораз темнішій палаті цей клубок лежав ледь-ледь огорнутий тьмяно-блакитним світлом. Здавалося, ніби потаємно заповнював тимчасову порожнечу, яку залишив батько. Зупинившись на порозі й не відпускаючи клямки дверей, Тенґо якийсь час придивлявся до дивовижного клубка. Його губи начебто ворушилися, але слова не з'являлися.
«Власне, що це таке? — завмерши на місці й примруживши очі, запитав він сам себе. — Чому замість батька на ліжку з'явилася така річ?» З першого погляду Тенґо зрозумів, що її не приніс ані лікар, ані медсестра. Навколо панувала нереальна атмосфера.
Та раптом Тенґо здогадався: «Це —
Повітряну личинку він побачив уперше. В оповіданні «Повітряна личинка» докладно описав її, але, ясна річ, вочевидь не бачив і навіть не припускав, що вона реально існує. Однак зараз вона була саме такою, якою уявляв собі й описав. Надзвичайно яскраве, невідчепне дежа вю. Незважаючи ні на що, Тенґо зайшов у палату й зачинив за собою двері. Краще, щоб ніхто не був свідком. Потім проковтнув клубок слини так, що горло видало неприродний звук.
Він поволі підійшов до ліжка й, зупинившись від нього приблизно на метр, узявся пильно спостерігати повітряну личинку. Звернув увагу на те, що вона мала таку форму, яку він намалював, коли переписував оповідання. Перед тим, як описувати повітряну личинку в тексті, він накидав на папері її ескіз. Власному уявленню надав зорової форми й переніс в оповідання. Увесь час, поки переробляв «Повітряну личинку», ескіз висів пришпилений перед ним на стіні. За своєю формою це був скоріше
У той час Тенґо сам придумав і додав повітряній личинці багато зовнішніх особливостей. Скажімо, елегантне звуження посередині й прикрасу — круглі ґулі на обох кінцях. В усній розповіді Фукаері цього не було. Для Фукаері повітряна личинка залишалася повітряною личинкою, так би мовити, чимось середнім між реальним предметом та ідеєю, і, здається, дівчина майже не відчувала потреби в її словесному описі. Тому Тенґо самому довелося видумувати до подробиць її форму. І ось тепер він бачив посередині повітряної личинки виразне звуження, а на обох кінцях — чарівні ґулі.
«Це — повітряна личинка, яку я намалював й описав словами тексту, — подумав Тенґо. — Так само, як це було у випадку двох Місяців». Чомусь форма, описана в тексті, до найменших подробить стала реальністю. Причина й наслідок переплуталися.
У руках і ногах було дивне відчуття, ніби нерви перекрутилися, а шкіра стала шерехатою. Не вдавалося визначити, в чому цей світ реальний, а в чому фіктивний. Чим завдячує Фукаері, а чим — Тенґо. І чим — їм обом.
Уздовж, від вершини личинки, проглядала пряма щілина. Личинка от-от мала розколотися. Щілина досягала сантиметрів двох. Якщо нахилитись і заглянути, то, здавалось, удасться побачити, що там усередині. Але Тенґо на це не зважувався. Сидів на стільці коло ліжка й, вирівнюючи дихання, стежив за повітряною личинкою. Біла личинка, випромінюючи тьмяне світло, не ворушилася. Тенґо очікував чогось схожого на математичне судження.
Власне, що міститься усередині личинки?
Що вона хоче йому показати?
В оповіданні «Повітряна личинка» дівчина, головний його персонаж, знаходить у личинці своє друге «я». Свою
