А з іншого боку, у світі існували також беззаперечно звабливі вуха та шия Фукаері. Вирішити, якій стороні цього світу довіритись, було непросто. Як розгублений великий пес, Тенґо тихо простогнав горлом і, заслонивши штори, повернувся у свій маленький світ.
— Ебісуно-сенсей знає, що ти прийшла сюди? — спитав він.
Фукаері хитнула головою. Мовляв, не знає.
— І ти не збираєшся йому про це повідомити?
Дівчина хитнула головою.
— Не можу з ним зв'язатися.
— Бо це небезпечно?
— Можливо, телефон прослуховується і пошта не доходить.
— Лише я знаю, що ти перебуваєш тут?
Фукаері кивнула.
— Принесла що-небудь, щоб переодягтися?
— Небагато, — відповіла Фукаері й зиркнула на свою полотняну сумку. Навряд чи багато речей вона вміщала. — Але мені байдуже.
— Якщо тобі байдуже, то мені й поготів, — сказав Тенґо.
Він зайшов у кухню і скип'ятив води. Накидав у чайничок чайного листя.
— Подруга сюди приходить? — спитала Фукаері.
— Ні, більше не приходить, — коротко відповів Тенґо. Фукаері мовчки дивилася йому прямо в очі. — Поки що, — додав він.
— Через мене? — запитала дівчина.
Тенґо хитнув головою:
— Через кого, не знаю. Але, гадаю, не через тебе. Мабуть, через мене. А може, трохи через неї.
— У всякому разі, вона вже сюди не приходить.
— Саме так. Вона сюди вже більше не прийде. Можливо. Тому можеш залишатися тут надовго.
Фукаері задумалася над цим.
— Вона заміжня? — спитала дівчина.
— Так, заміжня. Має двоє дітей.
— Діти від вас?
— Звичайно, не від мене. Діти були в неї вже перед тим, як ми почали зустрічатися.
— Вона вам подобалася?
— Можливо, — відповів Тенґо.
— А ви їй подобалися?
— Можливо. До певної міри.
— Сексом займалися.
Тенґо не сподівався почути від неї такі слова.
— Звичайно. Адже вона приходила сюди не для того, щоб грати в «монополію».[11]
— Монополію? — спитала Фукаері.
— Та це не має значення, — відповів він.
— Але вона більше сюди не прийде?
— Принаймні так мені сказали. Мовляв, більше не прийде.
— Вона сказала? — запитала Фукаері.
— Ні, не вона. А її чоловік. Мовляв,
— Пропала.
— Що це означає конкретно, я не знаю. Питав, але пояснення не отримав. Запитань було багато, а відповідей — мало. Як дисбаланс у торгівлі. Чай питимеш?
Фукаері кивнула.
Тенґо налив окропу в чайничок, накрив його й чекав, коли мине потрібний час.
— Нічого не вдієте, — сказала дівчина.
— З тим, що мало відповідей? Чи з тим, що вона пропала?
На це Фукаері не відповіла.
Не дочекавшись відповіді, Тенґо налив чаю у дві чашки.
— З цукром?
— Одну ложку, — відповіла вона.
— З лимоном чи молоком?
Фукаері хитнула головою. Тенґо висипав ложку цукру в чашку, повільно розмішав й поставив перед дівчиною. А сам, з чашкою самого чаю, сів за столом навпроти.
— Секс подобався? — знову запитала Фукаері.
— Чи подобався секс із подружкою? — перепитав Тенґо, поставивши звичний знак запитання.
Дівчина кивнула.
— Гадаю, подобався, — відповів Тенґо. — Більшості людей подобається секс із приємною особою протилежної статі.
«І крім того, — подумав він, — вона була вправною в сексі так само, як селянин у зрошенні землі. Любила випробовувати різні способи».
— Вас засмутило те, що вона перестала приходити? — спитала Фукаері.
— Можливо, — відповів Тенґо. І ковтнув чаю.
— Бо не можете займатися сексом?
— Звичайно, й тому.
Якусь хвилю Фукаері знову видивилася на Тенґо. Здавалося, ніби думала про секс. Але, безперечно, ніхто не знав, про що вона насправді думає.
— Ти голодна? — спитав він. Дівчина кивнула.
— Майже нічого не мала в роті від самого ранку.
— Я приготую щось поїсти, — сказав Тенґо. Він також від самого ранку не їв майже нічого й відчував голод. І поки що нічого не придумав, як тільки взятися до приготування їжі.
Поки у рисоварці варився промитий рис, Тенґо готував суп із місо,[12] морської капусти й цибулі, смажив сушену ставриду, вийняв з холодильника тофу й зробив імбирову приправу. Натер редьки, розігрів у каструлі залишки варених овочів, додав до них маринованої ріпи й маринованої сливи. Коли його здоровенна постать рухалася сюди-туди, маленька кухня здавалася ще тіснішою. Однак сам Тенґо не відчував від цього особливої незручності. Він уже давно звик до життя, в якому обходився щонайменшим.
— Вибач, що можу приготувати найпростіші страви, — сказав Тенґо.
Фукаері уважно спостерігала за його спритними рухами в кухні й, зацікавлено оглядаючи наслідки його роботи, розставлені на столі, мовила:
— А ви добре вмієте куховарити.
— Бо тривалий час живу сам-один. Швидко варю і швидко їм. Це стало звичкою.
— Завжди їсте самі.
— Ага. А ось так, як зараз, разом з кимось за одним столом, їм рідко. З
— Хвилюєтеся? — спитала Фукаері.
Тенґо хитнув головою.
— Ні, особливо не хвилююся. Це — звичайна вечеря. Тільки трохи дивна.
— Я завжди їла з людьми. Бо з дитинства жила разом з ними. І в домі сенсея випадало сидіти за столом з різними гістьми. До нього часто вони приходили.
