У всякому разі, поки що таку дорогу пошуків Аомаме було перекрито. Тенґо не міг відразу придумати, до якого іншого способу вдатися. Аомаме — досить рідкісне прізвище. Почувши один раз, його не можна забути. Однак щойно Тенґо пробував натрапити на слід людини з таким прізвищем, то вмить натикався на тверду стіну.
Може, найшвидший спосіб — розпитати в когось із вірних «Братства свідків». Якщо звернутися прямо до їхньої штаб-квартири, то, можливо, вони щось запідозрять і нічого не розкажуть, а от якщо поговорити з кимось із вірних особисто, то, здається, він люб'язно поділиться своєю інформацією. Однак Тенґо не знав нікого з вірних «Братства свідків». І, якщо подумати, за останні десять років ніхто з них не приходив до нього додому. І чого це вони не приходять, коли треба, і приходять, коли не треба?
Був ще один спосіб — подати в газету оголошення на три рядки: «Аомаме-сан, негайно дайте про себе знати. Кавана». Безглуздий текст. Крім того, Тенґо не вважав, що Аомаме дасть про себе знати, навіть якщо побачить таке оголошення. Скоріше насторожиться. Кавана — також нечасто вживане прізвище. І Тенґо не думав, що вона його ще пам'ятає. Кавана… Хто це такий? У всякому разі, вона з ним не зв'яжеться. Зрештою, хто читає в газеті оголошення на три рядки?
Інший спосіб полягав у тому, щоб доручити пошук Аомаме великому довідково-детективному агентству. Вони звикли розшукувати людей. Мають для цього різні засоби й зв'язки. Як натраплять на слід, то, напевне, швидко знайдуть. І, можливо, не вимагатимуть високої плати. «Але краще відкласти це на останок, — вирішив Тенґо. — Передусім спробую власними силами обійтися». Йому здалося, що варто ще трохи помізкувати, на що сам здатний.
Повернувшись додому, коли стемніло, Тенґо побачив, що Фукаері, сидячи на підлозі, слухає грамплатівки — старі джазові записи, які залишила заміжня подруга. На підлозі валялися футляри зпід платівок Дюка Еллінґтона, Бені Ґудмана, Біллі Холідея. На програвачеві зараз крутилася платівка із піснею «Chantez Les Bas» y виконанні Луї Армстронґа. Вражаюча пісня. Почувши її, Тенґо згадав про заміжню подругу. У перерві під час сексу вони удвох часто слухали цю платівку. Наприкінці цієї мелодії тромбоніст Траммі Янґ так розпалився, що забув про домовленість і зайвий раз повторив приспів на вісім тактів. «Послухай ось це місце!» — пояснювала подруга. Ясна річ, Тенґо мав обов'язок вставати з ліжка й голим іти до сусідньої кімнати й перевертати платівку, коли один її бік закінчувався. Все це він згадував зараз з приємністю. Звісно, він не думав, що такі їхні стосунки триватимуть вічно. Але на такий раптовий їх кінець і не сподівався.
Побачивши, з яким запалом Фукаері слухає платівки, які залишила Кьоко Ясуда, він здивувався. Здавалося, що вона, насупивши брови, намагається почути в музиці минулої епохи щось більше, ніж музику. А може, напруживши зір, старається помітити в її звучанні якусь тінь.
— Ця платівка тобі сподобалася?
— Я слухала її кілька разів, — відповіла дівчина. — Ви не проти?
— Звичайно, не проти. А хіба самій тобі не було нудно?
Фукаері ледь-ледь хитнула головою.
— Я думала.
Тенґо хотів запитати в неї про те, що сталося між ними вчора ввечері, коли бушувала громовиця. Мовляв,
Однак отримати пряму відповідь він не сподівався, навіть якби про це запитав. Крім того, не мав охоти заводити подібну розмову такого мирного, спокійного вересневого вечора. Подібну розмову годилося вести в темний час, у темному місці, серед несамовитої зливи. У звичайний день її зміст, можливо, докорінно змінився б.
— У тебе нема місячного? — з іншого боку спитав Тенґо. Хотів почути відповідь — ні або так.
— Нема, — коротко відповіла вона.
— Не було ні разу?
— Так, ні разу.
— Може, я пхаю носа не в свою справу, але вважаю незвичайним те, що у свої сімнадцять ти ще не мала місячного.
Фукаері злегка здвигнула плечима.
— З цього приводу до лікаря зверталася?
Вона хитнула головою.
— Це не допомогло б.
— Чому не допомогло б?
Дівчина на це не відповіла. Здавалося, навіть не чула його запитання. Може, мала у вухах особливі клапани, які розрізняли доречні запитання від недоречних і відкривалися та закривалися відповідно до потреби, немов зябра водяника.
—
Відповіді так само не було.
Тенґо зітхнув. Він не придумав іншого запитання, яке б наблизило його до розуміння вчорашньої події. Вузька, туманна дорога на цьому закінчувалася, а попереду починався глибокий ліс. Він перевірив землю під ногами, озирнувся навколо й звів очі догори. У розмові з Фукаері дорога завжди обов'язково десь обривалася. У такому разі гіляки, можливо, рухалися б уперед і без дороги. Але не Тенґо.
— Я зараз шукаю одну людину, — почав він про інше. — Жінку.
