She had a smith and an enchanter nearby. And she had the monsters she’d sought in the north, monsters who would help her grow in power. All she had to do was fight and kill them. Though there were creatures she didn’t dare face yet even in Tremor.
Неподалік у неї були коваль і чарівник. І у неї були монстри, яких вона шукала на півночі, монстри, які допомагали їй зростати в силі. Все, що їй потрібно було зробити, це битися і вбивати їх. Хоча були істоти, з якими вона ще не наважувалася зіткнутися навіть у тремтінні.
Nor had she tried to cross into the section of the dungeon where the sun didn’t reach. Exploring past the half broken-down wall remained a line that felt like a goal to achieve, something specific to work toward. It felt good, she found, more attainable perhaps than fighting the Kingsguards. Life was good. Or as good as it could be in the circumstances.
Вона також не намагалася перейти в ту частину підземелля, куди не доходило сонце. Дослідження за напівзруйнованою стіною залишалося лінією, яка здавалася метою, яку потрібно досягти, чимось конкретним, над чим потрібно працювати. Вона вважала, що це добре, можливо, більш досяжно, ніж боротьба з королівською гвардією. Життя було прекрасним. Або настільки добре, наскільки це могло б бути за даних обставин.
She occasionally thought of her team in Ravenhall, and wondered how they were doing. She hoped Claire’s influence and the Shadow’s Hand could keep them safe from potential retaliation.
Час від часу вона думала про свою команду в Рейвенхоллі і дивувалася, як у неї справи. Вона сподівалася, що вплив Клер і Рука Тіні зможуть убезпечити їх від потенційної помсти.
And she thought of Kyrian. By now, she hoped he’d found a way to escape whatever place he’d been teleported to, or to at least survive and get stronger. Part of her had hoped that she’d find out more about the Taleen and their teleportation, but even if Christopher had learned anything in the south, she didn’t yet feel confident enough to face anything powerful enough to keep Kyrian trapped. So, she focused on what she could do right here, and that was to fight and get more levels and abilities.
І вона подумала про Киріана. До цього часу вона сподівалася, що він знайшов спосіб втекти з будь-якого місця, куди його телепортували, або принаймні вижити і стати сильнішим. Частково вона сподівалася, що дізнається більше про Талін та їхню телепортацію, але навіть якщо Крістофер чогось навчився на півдні, вона ще не відчувала себе достатньо впевнено, щоб зіткнутися з чимось достатньо потужним, щоб утримати Кіріана в пастці. Отже, вона зосередилася на тому, що вона може робити прямо тут, а саме на тому, щоб битися та отримувати більше рівнів і здібностей.
Kyrian was a Shadow just like her, and while he might not have a way to teleport out of a dangerous dungeon like she had, he was an expert in foraging and hunting. He was also used to hiding and taking advantage of his long-range abilities and damage over time from his curses. He would find a way back to Ravenhall. And if the dungeon he’d found himself in was too much for him to escape from, Kyrian would be smart, lay low, and wait, remaining patient and slowly getting stronger.
Кіріан був такою ж Тінню, як і вона, і хоча у нього, можливо, не було способу телепортуватися з небезпечного підземелля, як у неї, він був експертом у збиранні їжі та полюванні. Він також звик ховатися і користуватися своїми далекобійними здібностями та шкодою з часом від своїх прокльонів. Він знайде дорогу назад до Рейвенхолла. І якщо підземелля, в якому він опинився, було занадто важким для нього, щоб з нього втекти, Кіріан був би розумним, ліг на дно і чекав, залишаючись терплячим і повільно стаючи сильнішим.
At least, that was what Ilea told herself.
Принаймні, так казала собі Ілея.
Days turned into weeks. It was a life Ilea had never thought possible or sustainable, let alone enjoyable. Yet here she was, living a life of battle and meditation, only interspersed with visits to Hallowfort or the occasional conversation with Elfie. Each passing week made her feel more grounded, more confident in her abilities, every step taken with more and more deliberation.
Дні перетворилися на тижні. Це було життя, яке Ілея ніколи не вважала можливим або стійким, не кажучи вже про те, щоб бути приємним. Але ось вона жила життям, сповненим битв і медитацій, лише перемежовуючись відвідинами Хеллоуфорту або випадковими розмовами з Елфі. З кожним тижнем вона відчувала себе більш приземленою, більш впевненою у своїх силах, кожен крок, зроблений все більш і більш обдумано.
*
Sitting atop her roof, Ilea looked over the drab and forgotten city that now felt familiar to her. Familiar and comfortable. While it had been an unknown and dangerous dungeon when she’d entered it for the first time, she now found the quiet of its streets calming, the meager sunlight coming in through the cracks above giving the forgotten city a serene atmosphere.
