Він ще раз подзвонив. Нікого. Він заколотив у двері. «Хаїме, божевільний, відчини!». Ніхто не вийшов. «Людина замерзла до смерті, а ти не відчиняєш? Відчиняй швидше, я на бурульку перетворився, ти хочеш мерця перед своїми дверима? Будь милосердним! Зглянься! Відчини!».
Нікого.
Едельштейн прислухався до сміху. Він мав якусь форму, якийсь метод, або радше принцип — ближчий до фізики, ніж до музики: то здіймався вгору, то знову падав. А всередині цієї форми — гавкання, виття, собаки, вовки, дика природа. І після кожного такого жаху — тріщина, в яку можна впасти. Він зробив зі свого черевика наковальню, а з дверної ручки — залізний молоток і натиснув. Він тиснув і тиснув. Сила айсберга. Стулка дверей біля ручки вигнулася й тріснула. Не з його провини. Хтось по той бік не міг упоратися з незвичним замком.
Він чув Воровського, але побачив Ганну.
Вона сказала: «Що?».
«Ти мене не пам’ятаєш? Я той, хто читав тобі сьогодні ввечері свої вірші, написані кілька років тому. Проходив повз і вирішив зайти до твого дядька…».
«Він хворий».
«Що — напад?».
«Всю ніч. Я тут цілу ніч пробула. Цілу ніч…».
«Дозволь зайти».
«Будь ласка, йдіть. Я ж вам сказала».
«Впусти. Що з тобою? Я сам хворий. Я замерз до смерті! Гей, Хаїме! Припини це, божевільний!».
Воровський лежав на животі на підлозі. Він намагався затулити рот подушкою, немов каменем, бився об неї головою, але марно — сміх коливав подушку й верескливо виривався назовні, не придушений, а навпаки, ще голосніший і похмуріший. Воровський реготав, говорив «Ганно» й знову реготав.
Едельштейн узяв стілець, підтягнув його ближче до Воровського й сів.
У кімнаті смерділо, як у вбиральні підземки.
«Годі», — сказав він.
Воровський сміявся.
«Гаразд, веселощі — це дуже добре, веселися. Тобі тепло, мені холодно. Зроби ласку, дівчинко, принеси чаю, Ганно. Тільки гарячого. Від мене шматки плоті відпадають». Він почув, що розмовляє їдишем, тож почав знову — для неї. «Я перепрошую. Вибач мені. Це жахливо. Я там заблукав, я шукав і ось знайшов вас. Вибач».
«Просто недоречний час для візиту, от і все».
«Принеси чаю і дядькові».
«Він не може пити».
«А ну як зможе? Хай спробує. Той, хто так сміється, готовий до бенкету — фланкен, цимес, росселфлейш[142]…». Він додав їдишем: «У прийдешньому світі люди танцюватимуть на таких вечірках, сміятимуться, радітимуть. Ось так сміятимуться люди, коли прийде Месія».
Воровський зареготав, повторив «Месія» й продовжив смоктати подушку, відпльовуючись. Обличчя в нього було мокре: сльози текли назад вгору, заливали очі й чоло, слина калюжами збиралася навколо вух. Він плювався, плакав, булькав, задихався, ридав, бризкав слиною. Його очі почервоніли, білки здавалися ранами; він був усе ще в своїй шапці. І він сміявся, він весь час сміявся. Штани в нього були мокрі, ширінька розстебнута, з неї час від часу цідилося. Він випустив подушку, щоб попити чаю, наважився трохи відпити — язиком, як тварина, сповнений надії, але на третьому ковтку накотила блювота, а між її спазмами він усе сміявся й смердів, як стічна канава.
Едельштейн насолоджувався чаєм — він пройняв його нутрощі краще за каву, запах якої заповнював коридор. Він похвалив себе за відсутність ницих і злих почуттів: втілення розсудливості! Відтанувши, він сказав: «Дай йому
«Він пив. І виблював».
«Хаїме, любчику, — сказав Едельштейн, — чого ти так розгулявся? Я сам там був, я казав це, я говорив про могили, говорив про дим. Я — людина відповідальна. Смерть. Смерть — саме про неї я сказав. Якщо смієшся над смертю, ти не боягуз».
«Якщо хочете говорити про справи з моїм дядьком, то зайдіть в інший час».
«Смерть — це справи?».
Він уважно подивився на неї. Народилася у 1945-му, в часи таборів смерті. Не з обраних. Незворушна. Вся її манера поведінки виглядала незворушною — тобто американською, на його думку. І все ж таки — виснажена дитина, що відбилася від своїх, дивна дитина, що провела всю ніч із божевільним. «Де твоя мати? — спитав він. — Чому вона не прийшла доглянути брата? Чому це впало на тебе? Ти маєш бути вільною, у тебе власне життя».
«Що ви розумієте в сімейному житті?».
Це була правда: ані матері, ані батька, ані дружини, ані дитини. Що він розуміє в сімейному житті? Він, уцілілий, живе сам по собі. «Я знаю твого дядька — сказав він, але без упевненості: по-перше, Воровський мав освіту. — Коли твій дядько в притомному стані, він не хоче, щоб ти страждала».
Воровський зі сміхом повторив: «Страждала».
«Йому подобається страждати. Він хоче страждати. Він обожнює страждання. Всі ви хочете страждати».
У пальцях защипало, закололо, вони горіли. Едельштейн приклав їх до гарячої філіжанки. Тепло він відчував. «Ви?» — перепитав він.
«Ви, євреї».
«Ага! Хаїме, ти чуєш? Твоя небога Ганна вже по той бік, і байдуже, що вона обізнана в маме лошн. Всього лише одне покоління — і ось уже “ви, євреї”. А тобі не подобаються страждання? Може, ти їх поважаєш?».
«Немає сенсу».
«Це йде з історії, історія теж не має сенсу?».
«Історія — це марнування часу».
