«Забудь про їдиш! — вигукнув він. — Викинь із голови! Вирви з коренем! Зроби операцію на пам’яті! Ти не маєш на нього права, не маєш права на дядька, на дідуся! До тебе нікого не було, ти не народжувалася! Порожнеча!».

«Ви старі атеїсти, — крикнула вона навздогін. — Ви мертві старі соціалісти. Ви нудні! Ви набридли мені до смерті! Ви ненавидите дива, ви ненавидите уяву, ви розмовляєте з Богом і ненавидите його, ви зневажаєте, набридаєте, заздрите, ви зжираєте людей своєю огидною старістю, канібали, вас турбує лише власна молодість, але вам настав кінець, дайте шанс іншим!».

Це його зупинило. Він притулився до одвірка. «Шанс на що? Хіба я не запропонував тобі шанс? Нагоду, що трапляється раз у житті? Опублікуватися зараз, у молодості, в дитинстві, на початку життя? У перекладі я стану знаменитим — ти що, не розумієш? Ганно, послухай, — продовжив він лагідно, улесливо, вмовляючи її по-батьківськи, — ти не зобов’язана любити мої вірші, хіба я прошу про це? Я не прошу їх любити, не прошу поважати. Хіба чоловікові в моєму віці потрібна кохана? Йому потрібна перекладачка. Хіба я милості прошу? Ні. Слухай, я забув тобі сказати одну річ. Це ділова угода, ось і все. Ділова угода, проста і ясна. Я заплачу тобі. Ти ж не думала, боже борони, що я не заплачу?».

Тепер вона прикрила свого рота. Він із подивом відчув, що йому хочеться заплакати, йому було соромно.

«Ганно, прошу, скільки? Я заплачу, ось побачиш. Скільки захочеш. Купиш усе, що побажаєш, — одяг, взуття…». Готтеню[147], чого може бажати таке дике звірятко? «Купиш собі ще чоботи, будь-які чоботи, все, що захочеш, книжки, все…». І він уперто повторив: «Ти отримаєш від мене гроші».

«Ні, — сказала вона, — ні».

«Будь ласка. Що ж зі мною станеться? Що не так? Мої ідеї не досить добрі? Хто просить тебе вірити в те, у що вірю я? Я старий, вичерпаний, мені більше нема чого сказати, а все, що я колись говорив, було імітацією. Я любив Волта Вітмена. І Джона Донна. Поети, майстри. А ми — кого ми маємо? Їдишського Кітса? Аж ніяк…». Едельштейн був присоромлений й витирав щоки обома рукавами. «Ділова угода. Я тобі заплачу», — повторив він.

«Ні».

«Тому що я підняв на тебе руку? Ну, пробач мені, я вибачаюся. Я божевільніший за нього, мене треба замкнути…».

«Не тому».

«Тоді чому? Мейделе, чому ні? Чим це тобі зашкодить? Виручи старого».

«Ви мені не цікаві, — сказала вона із сумним відчаєм. — А мені треба, щоб було цікаво».

«Зрозумів. Звісно, — він подивився на Воровського. — До побачення, Хаїме. Вітання від Аристотеля. Людей відрізняє від звірів здатність робити «ха-ха-ха». Тож доброго ранку, леді та джентльмени. Бувай, Хаїме, сто двадцять років життя тобі. Головне — це здоров’я».

На вулиці було вже зовсім світло, а чай зігрів Едельштейна. Блищала дорога, тротуари. Стежки перехрещувалися в несподіваних місцях, брязкали полози санчат, йшли люди. Аптека була відчинена, й він зайшов подзвонити Баумцвейгу. Набрав номер, але пропустив одну цифру й почув якийсь металевий шум, як брязкання зброї. Довелося набирати знову. «Пола», репетирував він, «я зайду на хвильку, гаразд? Може, на сніданок». Але передумав і вирішив зателефонувати на CALL TR 5-2530. На тому кінці дроту мала бути Роза або Лу. Едельштейн сказав голосу євнуха: «Я теж вважаю, що декому варто здохнути. Фараону, королеві Ізабеллі, Аману, тому погромнику королю Людовіку, який зветься в історії Святим, Гітлеру, Сталіну, Насеру…». Голос спитав: «Ви єврей?». Вимова була, як у жителя Півдня, але якась не негритянська — можливо, тому, що вишколена, відшліфована: «Визнайте Ісуса своїм Спасителем, і отримаєте свій відновлений Єрусалим».

«Ми його вже маємо, — сказав Едельштейн. — Машіахцайтн[148]!».

«Земний Єрусалим не має значення. Земля — це пил. Царство Боже всередині тебе. Христос позбавив людину юдейського ексклюзивізму».

«І хто кого виключає?» — спитав Едельштейн.

«Християнство — це універсалізований юдаїзм. Ісус — це Мойсей, якого зробили доступним широким масам. Наш Бог — це бог любові, а ваш — бог гніву. Згадайте, як він покинув вас в Аушвіці».

«Не тільки Бог його не помітив».

«Ви боягузи, ви ніколи навіть не намагалися захистити себе. Легкодухі, як зайці, ви не вмієте тримати зброю в руках».

«Розкажіть це єгиптянам», — сказав Едельштейн.

«Всі, з ким ви стикаєтеся, стають вашими ворогами. Коли ви жили в Європі, кожен народ вас зневажав. Коли ви перебралися на Близький Схід, аби взяти там гору, то вас зненавиділи араби — ваші кровні родичі, з такими самими обличчями, як у вас. Ви — кістка в горлі у всього людства».

«А хто гризе кістки? Лише собаки та щури».

«У вас навіть традиції харчування ненормальні — ані краплі звичайного повсякденного задоволення. Відмовляєтеся варити ягня в молоці матері його. Не їсте заплідненого яйця, бо в ньому крапелька крові. Миючи руки, монотонно співаєте. Молитеся на якомусь зіпсованому жаргоні, а не чудовою, урочистою англійською мовою нашої Біблії».

Едельштейн сказав: «Авжеж, Ісус розмовляв саме англійською».

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги