Зрозумійте мене, Ганно, — те, що наша дорогоцінна мова походить від чужинців, нічого не значить. Дев’яносто відсотків німецьких коренів, десять відсотків слов’янських — це не грає особливої ролі. Іврит сприймається як належне без усіляких відсотків. Ми — народ, який завжди знав, як створити потрібну мову з вимушеної. Наша репутація поміж самих себе як нації учених — здебільшого порожні слова. Насправді ми — збіговище трудового народу, робітників, дроворубів, повірте. Лейвік, наш головний поет[136], був маляром. Тепер усі — фармацевти, адвокати, бухгалтери, галантерейники, але трохи пошкрябай того адвоката й побачиш, що його дідусь заробляв на життя пилянням дров. Ось як стоїть із нами справа. Зараз євреї все забули, у кожного є професія, кожен єврейський хлопець — професор, і справедливість здається не такою нагальною потребою. Більшість не усвідомлює, що ці спокійні часи — лише ще один перепочинок. Ми завжди мали свої інтерлюдії спокою, як у вагнерівських бурях. Так і зараз. Колись ми були рабами, тепер ми вільні люди, але не забуваймо про гіркий хліб вигнання. Тепер послухайте. Кожен, хто кричить «Справедливості!», є звільненим рабом. Кожен, хто шанує Працю, є звільненим рабом. Їдишомовну літературу звинувачують у сентиментальності через це. Дуже добре, хай буде так. Карлик за швацькою машиною може дозволити собі певне душевне розслаблення. Повернуся до Лейвіка. Він умів клеїти шпалери. Я колись жив у кімнаті, яку він обклеїв шпалерами з жовтими виноградними лозами. Це було на Рутгерс-стріт. Добра робота, без пухирів, ніде не відклеїлося. І це зроблено поетом із дуже нездоровими нахилами. Мані Лейб лагодив взуття. Мойше-Лейб Гальперн був офіціантом, а час від часу — різноробом. Я можу назвати Вам імена двадцятьох поетів дуже високого ґатунку, які працювали телеграфістами, прасувальниками, закрійниками. На додаток до лагодження взуття Мані Лейб працював ще й у пральні. Я Вас благаю — не думайте, що я проповідую соціалізм. Політика, на мій погляд, — це лайно. Я маю на увазі дещо інше: Праця — це Праця, а Думка — це Думка. Політики ж, особливо соціалісти, намагаються змішати одне з одним. Мова народу, що опинився в скруті, працює за законами чистоти, відокремлюючи Покликаних від Невтаємничених. Я пригадую одного зі своїх колишніх учителів. Він кожного дня робив переклик у класі й у звітах до податкової зазначав свою професію як «реєстратор присутності» — аби не вважалося, що йому платять за викладання Тори. І це з п’ятьма учнями, які жили в його домі й годувалися його дружиною! Можете назвати це казуїстикою, якщо хочете, але це та казуїстика, яка дозволяла відрізняти конче необхідне від просто потрібного. Люди, які вважають, що в їдиші, як вони полюбляють говорити, «багато всього намішано» й що в їдишкайті[137]присутність Завіту, побожності відчувається в найпростіших речах і словах, помиляються або займаються самооманою. Раб точно знає, коли він належить Богові, а коли — гнобителю. Звільнений раб, якщо він не безпам’ятний і не забув, як сам був річчю, точно знає різницю між Богом і річчю. Мова теж знає, кому вона служить тієї чи іншої миті. Ось зараз мені дуже холодно. Безперечно, Ви розумієте, що коли я кажу «звільнений», я маю на увазі самозвільнення. Мойсей — не Лінкольн, не Франц Йосиф. Теодор Герцль[138]писав німецькою, але його ідеї поширювалися на маме лошн (господи, як холодно!). Звісно, важливо триматися за те, що ти вивчив, коли був рабом, включно з мовою, й не розмовляти їхньою мовою, інакше станеш як вони, будеш разом із ними плутати Бога з річчю і, як наслідок, засвоїш їхню схильність робити рабами й себе, й інших.
