«Колись був такий привид — він вважав себе живим. Знаєш, що з ним сталося? Якось вранці він прокинувся і став голитися, й порізався. Але крові не було. Взагалі. Проте він все одно не міг у це повірити й подивився в дзеркало. А там не було його віддзеркалення — жодної ознаки. Його там не було. Але він усе ще не вірив і став кричати, але не було чутно жодного звуку — взагалі…».
Жодного звуку не було чутно і з телефону. Едельштейн випустив слухавку з рук, і вона повисла, крутячись. Він став шукати записник. Ретельно себе оглянув — закоти брюк мають звичку ховати щось потрібне. Номер упав з його тіла. З його шкіри. Йому був потрібен Воровський, бо була потрібна Ганна. Може, варто зателефонувати Баумцвейгу, спитати номер Воровського? Пола могла би пошукати в телефонному довіднику, а номер Баумцвейга він знав напам’ять, безпомилково. Він уже визначив свою потребу. Свенгалі[134], Пігмаліон, Распутін, доктор (це не жарт) Франкенштейн. Що треба, щоб зробити з людини перекладача? Професія вторинна. Паразитична. Але — твоя власна креатура. Візьми цю дівчину Ганну і навчи її. Вона належатиме лише тобі. Вона народилася в Америці, але має перевагу перед ним: англійською розмовляє без запинки, а його слова здатна читати в оригіналі. Небога переможеного розумника… Все ж таки насправді гени — це і є Бог, і якщо Воровський має невеличкий хист до перекладу, то чому б його не мати небозі? Або інша — з Росії. Та дівчина в Радянському Союзі, що написала дві строфи їдишем. Їдишем! І їй лише двадцять! Народилася 1948-го, того самого року, коли вигадали «справу лікарів» і Сталін уже активно вбивав євреїв: Маркіша, Квітка, Кушнірова, Гольштейна, Міхоелса, Зускіна, Бергельсона, Фефера, Гродзенського з дерев’яною ногою… Знищили всіх. Як їдиш вижив на вустах цієї дівчинки? Зрощувався потаємно? Навчали одержимий дідусь, божевільний дядько — марани[135]? Цього вірша передрукували, кажуть, на Заході (Захід! Коли єврей каже «Захід», він виглядає ідіотом. Де в калюжі захід, а де схід?). Квіточки, блакитне небо, вона прагне завершення зими, дуже мило. Нуль, а її вітають, як якогось вундеркінда! Як щось нечуване! Диво! Бо написала вірша забутою мовою. Це як неаполітанський малюк раптом почав би варнякати латиною. Але це не те саме. Просто віршики. Смерть дарує благоговіння. Російська мова: її багатство, прямодушність. Одне й те саме слово для «заліза» та «зброї». Могутня мова, міжнародна мова. Він уявив себе перекладеним російською — таємно, донькою маранів. Аби поширювати в машинописному вигляді, підпільно, і його читатимуть, читатимуть!
