Американська єврейська проза. Століття оповідань полностью

Безперечно, у Вас викликає природне роздратування, що я та мільйони таких інших пишуть Вам із метою «зрубати капусту». Маю Вас запевнити — гроші не головне. Найважливіше — привести Вас на радіо і показати тим ґоям, що таке справжній розум. Чому приховувати те, що може змінити життя всіх євреїв, живих і ненароджених? Так, я дуже вірю в силу радіо. Часом мені навіть на думку спадає, що біблейські історії про Бога, який звертається з небес до людей на землі, це розповіді про те, що в ті часи їм слугувало за радіо. І тоді, і тепер люди бажають чути «істинно сказане». Чути значить вірити! (Можна це зробити гаслом нашого шоу, якщо Ви погодитесь. Щодо музичної теми чи пісні, то я думав про милозвучні, але сповнені сенсу рядки, щось на кшталт «The Whole World is Singing My Song[184]».) Сьогодні ми не чуємо Бога, як чули вони у Біблії, і які наслідки? Деяким людям не йметься віри, що Він тут. Тут. Те саме справедливо і щодо Вас, докторе Ейнштейн, хоч як це прикро. Що значить Ейнштейн для широкого загалу? Ім’я людини, яка не розчісує свою чуприну (я нічого не маю проти) і вважається найрозумнішою на землі. Саме те, на що удатні євреї, якщо Ви мене розумієте. Боюсь, що на цьому етапі гри, якби сьогодні ввечері запропонували вибір між Вами та Людиною-відповіддю, більшість слухачів проголосували б за нього. Мушу сказати все по щирості.

Моя пропозиція така. Я приїду до Принстона наступної неділі, десь близько другої пополудні. Коли Вас не буде вдома, не біда. Коли ж будете вдома і станете собі біля вікна, і вирішите просто помахати мені рукою, зізнаюсь, що само по собі це вже буде великою подією для мене. А коли забажаєте поставити пару запитань щодо моєї пропозиції, навіть із вікна за браком часу на інше, не проблема, я також готовий відповісти, стоячи на газоні. Я залишу дружину і сина в машині, щоб вони Вас не турбували, але якби Ви помахали рукою хлопчикові, я був би особливо вдячний. А він, ясна річ, запам’ятав би це на все життя.

Докторе, тільки не одягайте краватку заради мене — жартую.

Ваш єврейський побратим і скромний шанувальник,

М. Ліпман

Вони були неподалік від Принстона (кілька хвилин тому Ліпман зіскочив з машини і знову застрибнув на підніжку, пояснивши це тим, що хоче побачити здалеку мальовничі вежі відомого університету — він схопив сина з колін матері й, тримаючи його на плечах, вигукнув: «Онде живе Ейнштейн! Ти це запам’ятаєш назавжди!». І от, наближались до Принстона, чергове видовище збудило запальну уяву Ліпмана: він побачив дорожній знак із написом: «МОРОЗИВО НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК, ВІДОМИЙ ЛЮДЯМ. СПРАВЖНЯ КРИЖАНА ПРИГОДА». Автомагістраль проходила повз містечко Скаллі — про це повідомляв наступний знак. А третій попереджав: «ДОТРИМУЙТЕСЬ ПРАВИЛ ДОРОЖНЬОГО РУХУ. ОДНОГО ДНЯ ВИ ЗМОЖЕТЕ САМІ ВІДДАВАТИ НАКАЗИ. — ПОЛІЦІЯ СКАЛЛІ». «Або й не зможете» було дописано крейдою під оголошенням поліцейського відділку — зважаючи на каракулі, рукою дитини.

«Га! — вигукнув Ліпман. У такий спосіб виплеснулося його захоплення. — Ну, то як? Хто хоче спробувати морозиво на будь-який смак? Хто хоче отримати крижану пригоду і можливу зупинку для відпочинку перед великим Альбертом Ейнштейном?»

Ці слова адресувалися, безперечно, хлопчикові. Ліпман тими днями зі шкіри пнувся, щоб збагатити життєвий досвід, особливо малого, який, схоже, успадкував з материного коліна всю сором’язливість їхньої родини. Якби він хоч щось успадкував від Ліпмана, давно б не почувався боязким продавцем взуття. Та чим більше Ліпман старався зробити його самостійним, тим менше витримував його потяг сховатися в мушлю.

«Завжди тягни руку першим!» — така була остання настанова хлопчикові перед відправленням його у вересні до школи.

На прикрість Ліпмана, ранком свого першого навчального дня хлопець усе зробив, щоб показати себе безнадійним недолугою. І то настільки переконливо, що навіть мати узяла це за чисту монету — її вереск досяг до ванної, де Ліпман саме голився.

«Він не може ходити! — кричала вона. — Щось сталося з ногою! Наш син кривий!».

Ну, звичайно, наш син кульгавий. Цей малий розумник що зробив: зв’язав шнурки на черевиках між собою і за ніч виявився неспроможним вступити у світ початкової школи.

«Коли вчитель питає: “Хто може це зробити?”, підводься і кажи: “Я можу!”».

«А якщо не зможу?».

«Поки вона зрозуміє, навчишся! Це ключ до успіху в житті. Я також про це не знав, тільки з часом збагнув. — Так повчав батько свого п’ятирічного сина, котрий тремтів перед входом до великої і чужої школи. — Мусиш уміти себе продати! Хто може це зробити? Я можу! Маленький Ліпман може! І не роби більше цього лайна зі шнурками — хитро, але пусте.

Успіх. Вершина. Сам. Начальник з великої літери «Н». «Алло, говорить агент Альберта Ейнштейна…».

«Морозиво? — перепитала мати. — Об одинадцятій ранку?».

«Сьогодні свято! — проголосив Ліпман. — Початок наступного кроку».