Вона уявляє Джеймі через десять років: він забирає Берті на вечірню прогулянку. Він один із тих «батьків-вихідного-дня», яких вона ніколи не помічала, поки не завагітніла, а тоді вже вона їх бачила всюди. Вона завжди бачила, як непросто було їм водити своїх дітей туди, куди ходили цілі сім’ї. Нещодавно вона читала в «Таймз», що на Мангеттені є клуб здоров’я, який щосуботи й неділі обслуговує лише батьків-одинаків та їхніх дітей. Через десять років таких місць будуть сотні.
Вона уявляє, як чоловіки й діти киснуть у паруючому басейні, тренуються на велотренажерах, виснажують себе на тренажерах «Наутілус». У її видінні немає жінок — так, ніби всі матері загинули від якоїсь чуми. Вона чує крики дітей, бачить плечі батьків закругленими під вагою дітей, що смикають їх за руки.
Єдине, що вона не може уявити — як через десять років виглядатиме Берті.
Тижнями батько запрошує її прийти на службу в його
Це змушує Аніту трохи нервувати, так ніби якісь «муні» запросили її в гості на вихідні. Але наступного дня після візиту Джеймі вона погоджується. По телевізору — нічого, крім футболу.
«Чи можемо я і Берті сидіти в одній секції?» — запитує вона.
«Не мели дурниць», — каже її батько.
Коли вона спускається вниз у водолазці й гарних коричневих вельветових джинсах, вона буквально бачить, як він вмирає від сорому. Вона йде й дістає з кутка шафи довгу спідницю з індійським принтом з шістдесятих років.
Дорогою вниз по Істерн Пакрвей Аніта та її батько не розмовляють. Знову у неї з’являється це особливе відчуття, як на побаченні. У цю неділю транспорту не так багато, як зазвичай, і все здається настільки уповільненим, що вона повільно помічає: увесь стиль управління автомобілем її батька — змінився. Раніше він блискавично перестрибував із ряду в ряд, як таксист, скрегочучи зубами, вихляючи, лаючись. Тепер він тримається на своїй смузі, у нього є увесь час на світі. Його лікоть стирчить із бокового вікна, і холодне повітря вривається у машину.
«Ти можеш зачинити? — каже Аніта. — Тут малюк».
«Звичайно, — каже її батько. — Вибач».
«На яку службу ми збираємося потрапити?».
«Весілля».
«Розвертай машину», — каже Аніта.
«Не будь дурною, — каже її батько. — Ти б надала перевагу похорону? Гаразд, наступного разу буде похорон».
«Якого ще наступного разу?» — каже Аніта.
«Тобі буде цікаво, — каже її батько. — Церемонія відбуватиметься надворі, під зорями».
«Зірки, які можна побачити з Краун-Гейтс? — каже Аніта. — Мені точно буде цікаво».
У старі часи батько почав би шукати місце для паркування заздалегідь, за милі до місця призначення. Вона пам’ятає пошуки місця в Чайнатауні: спершу прискорення, а потім — падіння вперед, під акомпанемент писклявих гальм — це тривало цілу вічність. Тепер, коли вони під’їжджають до кварталу, в якому ошиваються сотні хасидів, її батько плавно скеровує автомобіль на порожнє місце.
У короткий зимовий полудень швидко сутеніє. Вмикаються вуличні ліхтарі. Повітря хрустке і чисте. Чоловіки одягнені у майже однакові чорні пальто, а жіночі — мають різні приглушені відтінки. Більшість жінок — у гарних, високих, шкіряних черевиках, які нагадують Аніті рекламу з мікрофільму. Неважко помітити новонавернених, таких, як її батько, одягнених в автомобільну куртку з хутряним комірцем, юнаків, одягнених у денім з голови до ніг; її дратує, що кілька молодих жінок одягнені у такі самі барвисті спідниці, як у неї.
Натовп вихлюпується з тротуару, перекриваючи північну смугу, але двоє поліцейських, що сидять у припаркованій машині, не звертають на це уваги. Спираючись на інші автомобілі, пуерториканські підлітки у худі й пухових жилетках ліниво мацають своїх подруг, що спостерігають за зібранням хасидів. Весільний балдахін вже готовий, його тримають четверо чоловіків, які постійно перекладають жердину з однієї руки в іншу, щоб зігріти вільну руку в кишені.
Раптом усі починають гудіти, як бджоли. Батько Аніти нахиляється вперед і каже: «Це ребе».
Аніта стає навшпиньки. Однак з протилежного боку кварталу ребе просто дуже схожий на те фото: Містер Натуральний із коміксів. Ось — ще одна причина, з якої вона ніколи не приєднається до цієї секти: будучи жінкою, вона ніколи не зможе підійти до ребе ближче, ніж зараз. Вона обертається, щоб сказати це своєму батькові, але він пішов — тягнучись, як вона уявляє, назустріч своєму ребе.
Натовп гуде знову, коли з’являються наречений і наречена. Наречена спирається на кількох жінок, наречений — на кількох чоловіків. Вони обоє виглядають готовими впасти замертво. Коли Аніта добре придивляється до нареченого — недоладний, шкіра кольору знежиреного молока — вона розуміє, чому наречена заледве може ходити. Як хтось може одружитися
Майже твердий у своєму стьобаному комбінезоні, Берті стає важким. Аніта підіймає його вгору, хоча й знає, що він занадто малий, щоб зосередитися на центрі уваги, занадто малий, щоб взагалі знати, що є центр. Для Берті — усе в центрі уваги: шарф жінки попереду, власний недоступний кулак.
