А було так: він зайшов до шпитальної кімнати й побачив татка на ліжку з піднятими боковинами, як у колисці, знесиленого, в корчах, беззубого, наче немовля, з темними плямами на зморшкуватому обличчі, що намагався витягти з вени голки й ледь чутно сипів, як перед смертю. Марлеві пов’язки, що прикривали голки, потемніли від запеклої крові. Ось тоді Вуді скинув черевики, трохи опустив бік ліжка, заліз туди, обійняв татка, щоб заспокоїти та вгамувати його. І промовляв, ніби це він був татків батько: «Нумо, татуську, нумо». А далі вони почали змагатися, як у вітальні місіс Скуґлунд, коли татко роз’ярився, мов нечиста сила, а Вуді намагався стримати й попередити його, кажучи: «Вони от-от повернуться!». Це було біля грубки, де татко буцнув його головою по зубах, а тоді ошкірився, як хижа риба. Та змагання в шпиталі було не таким, геть слабшим. Вуді, охоплений жалем, обіймав татка, який стріпувався і тремтів. Від цих людців, сказав йому татко, ти ніколи не дізнаєшся, що таке життя, бо вони на цьому нічого не тямлять. Так, татку, але що ж воно насправді таке? Бо до голови не йде, чому татко, який протягом вісімдесяти трьох років твердо тримався за життя і ні на йоту не поступався, тепер бажав одного — піти. Хіба міг Вуді дозволити старому витягти голки з вен? Упертюх татко завжди «чого бажав, того і досягав». Але те, чого він бажав в останні хвилини, Вуді не міг збагнути — настільки це було іншим.
Зрештою, татко припинив опиратися. Осів і поникнув. Прихилився на сина, його маленьке тільце скрутилося в ковтюшок. Медсестри заходили й дивилися на них з осудом. Але Вуді, хоч руку визволити не міг, щоб відмахнутися, кивком голови вказував їм на двері. Татко, якого, як здалося Вуді, вдалося заспокоїти, просто знайшов кращу лазівку, щоб укинути фука йому. Через втрату тепла — у такий спосіб. Тепло залишало його. Таке трапляється, коли тримаєш у руці маленьку тваринку — Вуді відчував, як татко холоне. А потім, коли Вуді зробив усе, що міг, щоб утримати його, і подумав, що це йому вдалося, татко роздвоївся. І щойно відділився від свого тепла, зісковзнув у смерть. А його немолодий, крупний і кремезний син так само обіймав і притискав його до себе, хоч притискати вже не було що. Цього самовільного чоловіка годі було піймати. Коли він був готовий зробити наступний хід, робив його завжди на своїх умовах. І завжди тримав козир у рукаві. Ось така то була людина.
Ґрейс Пейлі
(1922-2007)