На наступну роботу я потрапила, бо відгукнулася на таку вакансію: «Потрібна вишукана молода леді, на середню зарплату, в культурній організації». Я поїхала трамваєм за вказаною адресою, це був Російський художній театр на Другій авеню, вони ставили лише найкращі п’єси на їдиші. Їм потрібна була продавчиня квитків, хтось такий, як я, хто любить публіку, але гостро реагує на шахраїв. Співбесідував мене менеджер, чоловік певного типу. Він одразу ж сказав: «Роузі Лібер, ви, поза сумнівом, вмієте впевнено подати себе!».
«У світі різні люди треба, містере Крімберг».
«Не трактуйте мої слова хибно, моя дівчинко, — сказав він, — я це високо ціную, дуже високо. Юна леді, якій бракує дечого спереду і ззаду, бо її кров настільки зайнята, зігріваючи пальці рук і ніг, що не має часу дістатися туди, де найбільше потрібна». Усім подобається, коли з ними по-доброму. Я сказала йому: «Лиш не грубіть мені, містере Крімберг, і ми укладемо хорошу угоду».
І ми уклали: дев’ять доларів на тиждень, склянка чаю щовечора, щотижня безкоштовний квиток для Мами, і я зможу ходити й дивитися репетиції, коли забажаю. Мої перші дев’ять доларів уже були в руках у бакалійника, готові мандрувати далі, коли Крімберг сказав мені: «Роузі, тут є один чудовий джентльмен, член нашого видатного театру, він хоче зустрітися з тобою, бо вражений, поза сумнівом, твоїми великими карими очима».
І хто ж це був, Лілі? Слухай далі, мені поперед очі постав Володя Влашкін, якого тоді називали Валентіно з Другої авеню. Я глянула на нього лише раз і сказала собі: «Де ж це єврейський хлопчик міг вирости таким великим?». — «У передмісті Києва», — відповів він мені. — «Як?». — «Моя мама вигодовувала мене до шести років. Я був єдиним хлопчиком у селі із таким ведмежим здоров’ям». — «Боже мій, Влашкіне, до шести років! Вона напевно мала там сухі сніданки з тертої пшениці, а не груди, бідна жінка». — «Моя мати була красунею, — відказав він, — її очі сяяли, як зорі». Він так умів висловлюватися, що сльози наверталися.
Після цього вступу Влашкін сказав до Крімберга: «Хто відповідальний за те, що ця прекрасна молода особа сидить у клітці?».
«Саме тут ми продаємо квитки».
«Тоді, Давиде, заходь туди і сам продавай квитки найближчі пів години. Я маю дещо на думці стосовно майбутнього цієї дівчини та цієї компанії. Іди, Давиде, будь хорошим хлопчиком. А ви, міс Лібер, прошу, ходімо до Фейнберга, вип’ємо по склянці чаю. Репетиції тривають так довго. Тиха інтерлюдія із приязною особою — справжня насолода для мене».
Тож він повів мене туди, до Фейнберга, одразу за рогом, там було так багато угорців, що аж памороки забивало. У задній кімнаті був стіл, накритий спеціально для нього. На скатертині господиня власноруч вишила: «Тут їсть Влашкін». Ми випили першу склянку чаю у цілковитій тиші, знемагаючи від спраги, і аж тоді я нарешті надумала, що сказати.
«Містере Влашкін, я бачила вас кілька тижнів тому в “
«Я вам сподобався? — запитав він, узяв мене за руку й ласкаво погладив, — добре, добре, отже, молоді особи усе ще люблять мене… ви любите й театр також? Добре. А ви, Роузі, ви знаєте, що маєте таку гарну руку, теплу на дотик, таку тонку шкіру, скажіть мені, чому ви кутаєте свою шию у шарф? Ви лише ховаєте своє молоденьке горлечко. Це ж не старі часи, дитино моя, щоб жити у соромі».
«А хто тут соромиться?» — запитала я, знімаючи хустину геть, однак моя рука одразу ж опинилася на тому місці, де раніше була хустина, бо, правду кажучи, то справді були давні часи, і я таки була з тої породи, що завжди палає від сорому.
«Випийте ще чаю, моя дорогенька».
«Ні, дякую, я вже як самовар».
«Дорфмане! — гукнув він по-королівськи, — принесіть цій дитині сельтерської зі свіжим льодом!».
Після цього я щотижня мала приємність пізнавати його краще й краще як особистість, а також — можливість побачити, як він працює. У той час надворі була осінь; у театрі все йшло повним ходом. Репетиції без кінця. Після того, як «
Ось де леді втрачали голову. У вечір прем’єри, посеред першої сцени, одна мадамця — вдова, чи, може, її чоловік занадто довго бував на роботі — почала плескати й вигукувати: «Гей, гей, Влашкіне!» Дуже швидко піднявся такий шум, що актори мусили зупинити гру. Влашкін виступив вперед. Але не Влашкін постав перед очима людей, а молодший чоловік зі смолянисто-чорним волоссям, жвавий, невтомний, прудконогий, гострий на язик. За пів століття потому, у кінці вистави, він вийшов знову, сивий філософ, що пізнавав життя лише з книжок, а руки в нього — гладенькі, мов шовк… Я плакала від думки, що я — ніхто, а такий чоловік дивиться на мене з цікавістю.
