Ґрейс Пейлі, донька іммігрантів, що втекли з Росії через свій політичний активізм, народилася у Бронксі й виросла на Мангеттені. Хоча вона й навчалася у Хантерському коледжі, Нью-Йоркському університеті та Новій школі соціальних досліджень (у Вістена Г’ю Одена), проте так і не отримала наукового ступеня. Пейлі рано вийшла заміж та народила двох дітей, близько двадцяти років була машиністкою і домогосподаркою і лише згодом стала знаною політичною активісткою (вона була членом Ліги спротиву війні[86]) та письменницею. Її доробок був відносно невеликим — три збірки оповідань протягом сорока років — однак майстерність Пейлі визнало широке коло критиків, а її вплив як письменниці, політичної діячки та вчительки був досить значним. Її історіям властивий делікатний баланс між глибоко серйозною темою і легким, дотепним, оманливо простим тоном оповіді. Вона написала такі книги: «Дрібні хвилювання чоловіка» (The Little Disturbances of Man), «Величезні зміни в останню хвилину» (Enormous Changes at the Last Minute) та «Пізніше того ж дня» (Later the Same Day). Нещодавно всі три збірки були об’єднані в одному томі: «Історії Ґрейс Пейлі» (The Stories of Grace Paley). Її роботи отримали багато відзнак, включно зі стипендіями Фонду Ґуґґенгайма та Національного фонду мистецтв. Пейлі є членом Американської академії мистецтв та літератури. Вона із великим успіхом викладала у Колумбії, Сиракузькому університеті та коледжі Сари Лоуренс, проводила лекції та читала власні роботи по всій країні, часто у зв’язку з політичними подіями. Зараз вона на пенсії та більшу частину року живе у Вермонті[87].
<p>Прощавай, усіх благ!</p>Я була популярною у певних колах, каже тітка Роза. Стрункішою ніж зараз я не була, але моє тіло мало більшу пружність у ті дні. Коли прийде час, Ділі, нехай це не буде для тебе несподіванкою: зміни — це факт, перед яким нас ставить Бог. Від цього ніхто не втече. Тільки такі, як твоя мама, завжди стоять лише на одній нозі — вона не помічає, як збільшується клумак у неї позаду, і співає на вушко канаркам останні тридцять років. Та хто ж її слухає? Папа — в магазині. Ти і Сеймур зайняті собою. Тож вона й чекає на добре слово, сидячи на своїй вилизаній кухні, і думає: бідна Роузі…
Бідна Роузі! Якби моя сестричка скуштувала життя, то знала б, що моє серце давно отримало атестат зрілості, а між мною і моїм корсетом стільки таємниць, що усе її подружнє життя — просто дитсадок. Ти можеш завжди знайти мене в якомусь із готелів, в центрі чи на околицях. Кому потрібні ті апартаменти, щоб жити як служниця, тягати за собою ганчірку і чхати від пилу? У мене чудові стосунки з помічниками офіціантів, це набагато цікавіше, ніж порпатися вдома, різні люди навколо, у кожного своя мета…
А моя мета, Лілі, полягає в тому, що я ще колись давно сказала пані бригадирці таке: «Мадамцю, я сидітиму біля вікна, або не сидітиму взагалі». — «Якщо ти не сидітимеш де посадять, дівчинко, — стримано відказала вона, — то йди і стій на розі вулиці». І ось так закінчилася моя кар’єра у сфері пошиття одягу.
