Тоді я отримала невелике підвищення, оскільки він люб’язно замовив за мене добре слівце, а також за п’ятдесят центів за ніч я мала приємність разом із кузенами, ріднею та простими хлопцями, схибленими на сцені, стати частиною масовки і побачити так, як він бачив щовечора, сотні блідих облич, що чекають від нього почуттів, які змусять їх сміятися або схиляти голови в смутку.
Настав сумний день, коли я поцілувала Маму на прощання. Влашкін допоміг мені отримати пристойну кімнату біля театру, щоб жити більш вільно. Також мій видатний друг мав би місце, щоб відпочити якомога далі від шуму гримерок. Вона плакала й плакала.
«Це інший спосіб життя, Мамо, — сказала я, — крім того, мною керує любов».
«Ти! Ти — ніщо, паскудна дірка в сирі, ти мені будеш казати, що таке життя?!» — кричала вона.
Глибоко скривджена, я пішла від неї геть. Але я маю добру вдачу — ти знаєш, люди в тілі усі такі — добрі, і я подумала собі, бідна Мама… це правда, вона в житті бачила більше, ніж я. Вона вийшла заміж за того, хто їй не подобався, хворий чоловік, Бог уже покликав його душу. Він ніколи не мився. Від нього пахло нещастям. Зуби випали, волосся зникло, він зменшився, потроху зморщився, аж ось ми сказали йому «прощавай, усіх благ», і його зовсім не стало. І тепер Мама згадує про нього лише тоді, коли спускається до поштової скриньки під сходами, щоб забрати рахунок за електрику. На згадку про нього і з поваги до людства я вирішила жити заради любові.
Не смійся, ти, необізнане дівчисько.
Ти думаєш, мені було легко це зробити? Мені доводилося приносити Мамі бодай щось. Руфочка разом із твоїм папою відкладали на білизну, щось на ножі й виделки. Вранці я мусила займатися відрядною роботою, якщо хотіла бути самостійною. Тож я робила квіти. Щодня до обіду на моєму столі виростав цілий сад. Це була моя незалежність, дорога Лілі, квітуча, але без коріння, і з паперовим обличчям.
Тим часом Крімберг теж почав упадати за мною. Не сумніваюся, що він побачив успіх Влашкіна і подумав: «Ага, сезам відкрився…» Так само й інші у нашій компанії. Тоді за мною упадали Крімберг, про якого вже сказала, Карл Ціммер — він грав невинних молодих парубків у перуці, Чарлі Пілл — християнин, що потрапив у цей казанок випадково, він створював прекрасні декорації. «Колір — його друге ім’я», — казав Влашкін, як завжди влучно.
Я викладаю це все тобі, щоб показати, що твоя гладка стара тітка не божеволіла від самотності. У ті гамірні роки я мала друзів серед цікавих людей, які захоплювалися мною через мою молодість і через те, що я була першокласним слухачем.
Акторки — Рейзл, Марья, Естер Леопольд — цікавилися лише завтрашнім днем. За ними упадали багаті чоловіки, продюсери, увесь Швейний квартал; їхнє минуле — це подушечка для шпильок, майбутнє — вушко голки.
Нарешті настав день, коли я вже більше не могла втримати свою тактовність в узді. Я сказала: «Влашкіне, я чула від поштового голуба, що у тебе є дружина, діти, увесь набір».
«Це правда. Я не розказую історій і не прикидаюся».
«Це не було питання. Яка вона з себе, ця леді? Мені боляче запитувати, але розкажи мені, Влашкіне… це життя чоловіка, яке я не можу зрозуміти до кінця».
«Дівчинко, я казав вам сотню разів, що ця маленька кімната — обитель для мого збуреного духу. Я приходжу сюди, у ваш невинний притулок, щоб відпочити від розпашілого життя, що стало агонією».
«Ах, Влашкіне. Серйозно, серйозно. Хто ця леді?».
«Роузі, вона — прекрасна жінка середнього класу, хороша мати моїм дітям, їх троє, всі дівчатка, хороша куховарка, в молодості була вродливою, тепер уже не молода. Ви бачите, чи міг би я бути ще відвертішим? Я довіряю вам, дорога, свою душу».
Кілька місяців потому, на новорічному балу Російського клубу митців я зустріла місіс Влашкіну, жінку із чорним волоссям, зібраним у низький вузол, виструнчену і дуже гордовиту. Вона сиділа за маленьким столиком, промовляючи глибоким голосом до кожного, хто зупинявся на мить, щоб поговорити. Її їдиш був ідеальним, кожне слово виточене, як особлива коштовність. Я дивилася на неї. Вона помітила мене, як помічала всіх, холодна, як різдвяний ранок. Потім вона втомилася. Влашкін викликав таксі, і я більше ніколи її не бачила. Бідна жінка, вона не знала, що я стояла з нею на одній сцені. Вона не знала, якою отрутою я була для її ролі.
Пізніше тієї ночі, стоячи перед своїми дверима, я сказала Влашкіну: «Досить. Це не для мене. Мене від цього нудить. Я не руйнівниця домашніх вогнищ».
«Дівчинко, — сказав він, — не будь дурненькою».
«Ні, ні, прощавай, усіх благ! — відказала я, — щиро тобі кажу».
Тож я пішла до Мами й залишилася там на тижневу відпустку, поприбирала в усіх шафах і відшкребла усі стіни, поки фарба не злізла. Вона була дуже вдячна, та все ж її важке життя змусило її сказати: «Тепер ми бачимо, чим усе скінчилося. Якщо ти живеш як бродяга, то врешті-решт стаєш безумцем».
