«Хто, зрештою, є жорстоким: безплідна жінка, яка забезпечує в домі спокій, бо в ньому не лунають котячі концерти немовлят, чи надмірно плідний поет, що виношує плоди свого гріха, а саме — свої бездарні вірші? Він їх таки виношує, але чи здатен хтось їх винести? В одну мить він перестрибує від морів до дерев — як і його предки-амфібії, роздутий від пихи. Гершеле Жаба! Чому Бог дав Гершеле Едельштейну невірну дружину? Щоб покарати його за ту маячню, яку він пише».
Приблизно в той самий час Островер написав оповідання: дві жінки кохали одна одну так сильно, що дуже тужили через неможливість народити одна одній дітей. Обидві мали чоловіків, одна — здорового й міцного, інша — імпотента з хирлявим членом,
Що за недолуга байка! За тридцять років після того — Міреле тим часом померла від раку матки, а Пеша разом із казками про її королівське походження була увічнена в журналі «Тайм» (батіг теж сфотографували), — цей зразок нікчемної містифікації, це виверження, включене також до «Повної збірки оповідань» Островера (видавництво «Кіммель і Сігал», 1968), стало темою дисертацій з порівняльного літературознавства, немов Островер був Томасом Майном чи бодай Альбером Камю. А насправді Пеша з Міреле всього лише іноді ходили разом у кіно, та ще й так давно! І все ж таки Островер вирвався з в’язниці щоденних газет, «Гіркого моря» й навіть більш жалюгідних і нікчемних видань, він був вільним, і зовнішній світ знав його ім’я. А чому саме Островер? Чому не хтось інший? Хіба Островер був талановитішим за Коморського? Хіба вигадував кращі історії, ніж Горовіц? Чому зовнішній світ ухопився саме за Островера, а не за якого-небудь Едельштейна чи Баумцвейга? Які окультні хитрощі, яка вправність, яке збочене розташування планет спонукали перекладачів плазувати перед відверто пишномовними фразами Островера, перед цими витертими, заяложеними й завжди спущеними штанцями? Кому належить відкриття «сучасності» Островера? Його їдиш, нехай гарячковий і бундючний, залишався все ж таки їдишем,
Едельштейн склав листа до видавців Островера:
