А як він починав? Так само, як і всі: вів колонку в одній із їдишомовних щоденних газет, був гумористом, дешевим автором написаних нашвидкуруч статейок і вимучених історій «з реального життя». Як і всі, він накопичив кілька доларів, скріпив скріпкою свої оповідання й відніс до їдишомовного видавництва, замовивши надрукувати сто примірників. Книжка! Двадцять п’ять примірників він роздав людям, яких вважав своїми родичами, ще двадцять п’ять надіслав ворогам і суперникам, а решту так і тримав у коробках під ліжком. Як і в усіх, його літературними богами були Толстой і Чехов, Перец і Шолом-Алейхем. І як від усього цього він дійшов до «Нью-Йоркера», «Плейбоя», до високих гонорарів за лекції, до запрошень у Єльський університет, Массачусетський технологічний інститут і Вассар-коледж[107], до Середнього Заходу, до Буенос-Айреса, до літературного агента та видавця на Медісон-авеню?
«Він спить із правильними перекладачами», говорила Пола. Едельштейн тихо ржав. Він знав декого з перекладачів Островера: незаміжня кляча в сукнях нижче коліна, іноді — якийсь напівбожевільний і п’яний лексикограф або студент зі словником під пахвою.
Тридцять років тому, прибувши з Польщі через Тель-Авів, Островер закрутив інтрижку з Міреле, дружиною Едельштейна. Він залишив Палестину в 1939 році, під час арабських заворушень — не через страх, як він говорив, а через принципи, бо ця країна відвернулася від їдишу. Їдиш не поважали в Тель-Авіві та Єрусалимі. У Негеві він був нічого не вартий. У даній Богом державі Ізраїль не знайшлося місця для мови коротенького кепського періоду між Ханааном і теперішнім часом. У їдиші жило минуле, а нові євреї його не хотіли. Міреле подобалося слухати про те, як кепсько в Ізраїлі їдишу та їдишистам. Дякувати Богові, в Ізраїлі справи були ще гірше, ніж у Нью-Йорку! Зрештою, це було однією з причин жити тим життям, яким вони жили: деінде було гірше. Міреле була трагедійною актрисою. Вона поводилася відповідно до свого уявлення про те, як має сидіти, присідати, стояти, їсти та спати безплідна жінка, постійно розповідала про свої шість викиднів і мстиво згадувала про чисельність Едельштейнових сперматозоїдів. Островер приїжджав під дощем, гепався на диван, скаржився на транспортне сполучення між Бронксом і Вест-Сайдом і починав залицятися до Міреле. Він водив її вечеряти до своєї особливої кав’ярні, на водевілі на Другій авеню, навіть додому, до своєї квартири біля Кротона-парку, — знайомитися з його княжною Пешею. Едельштейн помітив, на свій подив, що не відчуває жодних ревнощів, але вважив за свій обов’язок кинути в Островера кухонною табуреткою. В Островера були дуже гарні зуби, свої власні, табуретка вибила йому половину бокового різця, й Едельштейна завдана шкода засмутила аж до сліз. Він негайно відвів Островера до найближчого дантиста.
Дружини — Міреле та Пеша, — справляли враження закоханих. Вони призначали одна одній побачення, ходили разом до музеїв і в кіно, штурхали одна одну й реготали день і ніч, вони ділилися маленькими секретами, носили в сумочках складні лінійки й демонстрували одна одній результати якихось кумедних вимірів і навіть завагітніли в один і той самий місяць.
Пеша народила третю доньку, а в Міреле стався сьомий викидень. Едельштейн був убитий горем і водночас окрилений. «Це в
Про інтрижку Міреле з Островером Едельштейн написав наступне прокляття:
Це було надруковано в «Гіркому морі» навесні того ж року, породивши багато чуток і пліток. Одним зі спірних питань була доцільність згадки в такому водяному контексті про «задування вогню» (Баумцвейг, стиліст більш прямолінійний, запропонував «утоплення»). Покійний Циммерман, найзапекліший суперник Едельштейна, написав Баумцвейгу листа (який той зачитав Едельштейну по телефону):
