«Одного дня, після війни, вузенькою вулицею в Нижньому Іст-Сайді повільно рухалася похоронна процесія. Автівки виїжджали з парковки за похоронним бюро в Бронксі й рухалися до цвинтаря на Стейтен-Айленді. Шлях пролягав повз редакцію останньої в місті щоденної їдишомовної газети. Там було двоє редакторів: один друкував газету, а інший дивився у вікно. Побачивши похоронну процесію, він гукнув колезі: «Гей, Мотле, друкуй на одну менше!».
Проте і сам Едельштейн, і його слухачі вважали ці історії нікчемними. Старі анекдоти. Не про те. Вони хотіли анекдотів про весілля — з гвинтовими сходами, голубами, що вилітають із кліток, сором’язливими студентами-медиками, — а він розповідав їм про похорони. Він був схожий на рабина, який пережив усіх своїх парафіян. Ті, для кого його мова не була загадкою, стали привидами.
Нові темпли Едельштейна лякали. Він не насмілювався вживати слово шул[100] у цих палацах — із величезними скрижалями «під бронзу», підвісними конструкціями у вигляді простягнутих рук, що оберталися за допомогою мотору, гігантськими тетраграматонами[101] в прозорому пластику, що звисали, як люстри, помостами, вівтарями, узвишшями, проходами, лавками, скринями з полірованого дубу для молитовників, надрукованих англійською, з вигаданими новими молитвами всередині. Все пахло свіжою штукатуркою. Все було нове. Столи для закусок були довгі та яскраві — він бачив глазуровані торти, сніжні гірки яєчного салату, оселедця, лосося, тунця, білу рибу, фаршировану рибу, ставки сметани, сріблясті електричні кавоварки, чаші з лимонними часточками, хлібні піраміди, тонкі, як облатки, чайні філіжанки зі Шварцвальду, індійські латунні таці з твердими сирами, золотаві пляшки, вишикувані рядами, мов кеглі, величезні скульптури з масла у вигляді птахів, казкові будиночки з вершкового сиру та кексів із цукатами й горіхами, бари, офіціанти, найкраща столова білизна, килими, в яких ноги тонули, як у меду. Він дізнався, що ця архітектура, за їхнім визначенням, «лине вгору». Одного разу у Вестчестері він прочитав на стіні зі світлої цегли приклепані до неї рядки з Біблії, відлиті з 14-каратного золота: «І побачиш ти спину Мою, але обличчя Мого побачити не можна». Того ж вечора він виступав у Маунт-Верноні, а потім у мармуровому вестибюлі почув, як дівчинка-підліток імітує його інтонації. Це його вразило: він часто забував про свій акцент. Повертаючись потягом до Мангеттена, він трохи задрімав під погойдування вагона у спокійному затишку гніздечка, утвореного піднятим коміром пальта, й уві сні побачив Київ і батька. Він дивився через розчинені двері класної кімнати на палаючі щоки восьмирічного Олексія Кирилова. «Авремеле», покликав він, «Авремеле
Едельштейн не мав дітей, у нього було лише кілька далеких родичів (двоюрідний брат-аптекар у Вайт-Плейнс, свояк із хімчисткою, що застряг серед чорношкірих десь у Браунсвіллі), тож він часто тинявся в квартирі Баумцвейга з її замурзаними дзеркалами та мутним кришталем, де на кожному кроці щось могло впасти чи тріснути, як у покинутій виснаженій шахті. Тут проходили й завершувалися людські життя. Коли він дивився на Баумцвейга та його сірооку неповоротку дружину із товстим польським носом, йому спадало на думку, що в цьому віці — його та їхньому — вже однаково, є діти чи їх немає. У Баумцвейга було двоє синів — один одружений, професор у Сан-Дієго, інший у Стенфорді, йому ще не виповнилося тридцяти й він був закоханий у свою автівку. Син із Сан-Дієго теж мав сина. Іноді Едельштейну здавалося, що Баумцвейг з дружиною із поваги до його бездітності вдають відчуженість від свого потомства. Світлину онука — пухлоротого малюка років трьох — було встромлено між двома келихами на верхній полиці буфета. Але потім стало ясно, що вони просто не мають уявлення про життя своїх дітей, як і діти — про їхнє життя. Батькам забракло хисту розповісти, дітям забракло терпіння. Тож вони замкнулися у спільному мовчанні, в німоті. Джош і Міккі росли в цій квартирі, відповідаючи на їдиш батьків англійською. Німота. Мутація. Яке право мали ці хлопчиська виплюнути той їдиш, що їх викохав, заради якоїсь «західної цивілізації»? Едельштейнові були відомі назви їхніх докторських дисертацій: хлопці мали схильність до літератури — один обрав темою «Сера Ґавейна та Зеленого Лицаря[103]», інший — романи Карсон Мак-Калерс[104].
Флегматична дружина Баумцвейга була розумною. Вона сказала Едельштейну, що він теж має дитину, сина. «Це ти, ти сам», говорила вона. «Ти пам’ятаєш себе маленьким хлопчиком, і цей хлопчик — єдиний, кого ти любиш, кому довіряєш, кого оберігаєш, кого виховуєш у сподіванні, що з нього виросте справжній чоловік». Вона розмовляла багатим їдишем, але надто пронизливим голосом.
