—
— …а винні в тому кепський ром і зрадлива жінка…
—
— …але хто вже насправді в тому винний, сер…
— …я нагаями здеру з твоєї спини той багряний каптан…
— …то це кавалер вашої сестри Анни!
Переслідування припинилося. Ебенезер нахилився через стіл ближче до світла лампи, яке видавалося тепер дещо яскравішим, бо надворі вже сутеніло.
— Що ти щойно сказав? — запитав він обережно.
— Я сказав тільки те, сер, що вся ця веремія здійнялася від того фунта, котрого ваша сестра та її приятель, зовні джентльмен, дали мені на поштовій станції, коли я доставив туди ваш багаж.
— Я вирву твого брехливого язика з твоєї довбешки!
— Це щирісінька правда, сер, як саме Святе Письмо, присяй-бо, — сказав Бертран, досі обачно тримаючись подалі від Ебенезера, бо ж той не зупинявся.
— Ти бачив їх там разом? Це неможливо!
— А хай мене грім Божий поб'є, якщо не бачив, сер. Міс Анна та якийсь джентльмен із бородою, котрого вона називала Генрі.
— Святі Небеса, — пробелькотів Ебенезер, немов звертаючись сам до себе. — Але ж ти назвав його її кавалером, Бертране?
— Ну, то так, але я не мав жодного наміру звести на когось наклеп чи зневажити, пане, жодного наміру. Нічого іншого, поза тим, що вже сказав, я не мав на мислі. Еге, паночку, ви ж знаєте, як ото люди часто роблять поквапні висновки, але то не про мене…
— Годі тобі вже розпатякувати! Кажи, що ти бачив, що примусило тебе назвати його її кавалером? Певно ж, що нічого, крім звичайної щирої розмови?
— Їй же бо, скоріше більше, ніж це, сер, але не подумайте, що я з тих, хто…
— Я й так добре знаю, що ти злодій, брехун і дурисвіт, — урвав його Ебенезер. — Що саме ти бачив, що підбило до праці твою розпусну уяву? Ну ж бо?
— Я ледве смію сказати, пане, бо ж ви в такому гніві! Хтозна, чи не приб'єте ви мене одразу ту' на місці, хоча я невинний, як немовлятко, од самого початку до кінця.
— Годі, — зітхнув поет. — Знаю я вже тебе і твої штуки. Ти доведеш мене до сказу своїми ухиляннями та зволіканнями, допоки я не ручуся, що ти будеш в безпеці. Ну, що ж, хай буде так, я не бруднитиму свої руки об тебе, обіцяю. Ну, а тепер кажи, чітко і ясно!
— Вони тримали одне одного в обіймах, — сказав слуга, — та воркували, як ті голубки, і пестили одне одного, мов шалені, коли я об'явився там із вашим багажем. Коли міс Анна укмітила мене, то зашарілася і спробувала себе опанувати, але весь той час, поки вона та той джентльмен розмовляли зі мною, вони ну аж ніяк не хотіли стояти собі спокійно, а мусили промовляти раз у раз «мій миленький» і «моя ти душечка», голубити одне одного та тискатися… Вам зле, пане?
Ебенезер зблід як полотно; він важко опустився в капітанове крісло й обхопив голову руками.
— Та нічого, пусте.
— Ну, то, як я вже сказав, пане, вони не могли тримати свої руки…
— Давай, якщо мусиш, то закінчуй уже свою історію, — перебив Ебенезер, — але ні слова більше про тих двох, якщо тобі дороге твоє жалюгідне життя! Вони заплатили тобі, так?
— Вони таки й справді заплатили, пане, за те, що я доставив туди ваш багаж.
— Але аж цілого фунта? То й справді царська винагорода за таку послугу.
— Ну, то, знаєте, пане, я зрештою старий і довірений… — він урвав мову, не закінчивши речення, таким лихим був вираз Ебенезерового обличчя. — Але ось теперечки мені спало на думку, що вони радше не хотіли, аби я розпатякував комусь про те, що побачив. Я вам так скажу, пане, що я нізащо не пропустив би ваш від'їзд лише за таку малість. Якби ж то міс Анна та її джентльмен не поквапили мене піти негайно…
— Відзволь мене від запевнень у своїй відданості, — сказав Ебенезер. — Що ти робив потім, і чому надумав вдавати мене? Кажи хутчіш, поки я не гукнув помічника капітана.
— Це невтішна історія, сер, і мені соромно про це розповідати. Благаю вас, пам'ятайте, що я нізащо не зважився б на це, сер, якби не був у такому сум'ятті та смутку через ваш арешт і якби моє життя не було під загрозою.
— Мій арешт?!
— Еге ж, пане, на поштовій станції. Проте для мене це загадка, як вам зрештою вдалося вийти на волю і так швидко прибути з Лондона.
Ебенезер ляснув долонею по столі.
— Говори англійською, чоловіче! Простими, без викрутасів реченнями, щоб можна було второпати, що до чого!
— Гаразд, пане, — мовив Бертран. — Я почну із самого початку, як на те буде ваша ласка. — Отак сказавши, він дозволив собі сісти за стіл капітана, повернувшись обличчям до Ебенезера, і з цілою низкою напутливих відступів та інших коментарів, за пів години повідав таку історію.
