Баришник дур-зіллям полностью

— Я виніс із поштової станції подвійно важкий тягар, пане, бо не тільки втратив хазяїна, найлагіднішого і найлюб'язнішого з усіх тих, що тільки міг би мати бідолашний слуга, але й навіть був позбавлений привілею провести його в кареті до Плімута та востаннє побажати йому ходового вітру і щасливої дороги. Ось чому я мав шукати собі подвійного зілля від цієї скрути. За той фунт, що мені його дали міс Анна та її… Себто я хочу сказати, пане, що, не гаючи часу, я попростував до найближчої винарні, де добряче нажлуктився аракового пуншу, у який цей негідник шинкар домішав такого отрутного мелясового рому, що в мене ледве очі не повилазили. Трьох склянок уже було достатньо, аби мені одібрало рештки розуму, але від того, що я вас втратив, мені було так боляче, що я вихилив аж цілих сім, та ще й опріч того купив кварту ратафії для Бетсі Бердсел. Я хочу цим сказати, що весь хмільний дух, прихований під корком у всенькому Лондоні, не міг піднести мій власний дух, отож, зрештою, у пошуках розради я вирушив назад на Паддінґ-Лейн до вашого помешкання, пане. Але ж тепер, коли ви виїхали, я добре знав, що воно виглядатиме пусткою, і коли б я опинився там на самоті, це лише вдесятеро збільшило б мій біль, отож я й зупинився внизу, гукнувши собі Бетсі Бердсел — ну, ви ж пригадуєте ту покоївку, пане, яка має собі за чоловіка отого химерного дивака та так звабливо сміється? Ми вдвох зійшли східцями вгору і — от дідько! — ваше помешкання аж ніяк не можна було назвати пусткою — воно ледь не трісло від скупчення людей, пане! Там була якась особа на ймення Бреґґ, зовні не більший мужчина, аніж чоловік моєї Бетсі, і пів тузіня шерифових громил разом із ним; вони розшукували вас, пане, і щось там плели про якийсь гросбух — я так і не зміг второпати, що там до чого!

Щойно я трапив їм на очі, як вони здійняли галас, і їм так кортіло відновити справедливість, що я вже почав потерпати за честь Бетсі. Кінець-кінцем, у відповідь на їхні допити, я сказав їм, що мій хазяїн на поштовій станції, і вони всі вирушили геть, аби вас злапати… Ні, не дивіться на мене так, пане! Це не те, що ви могли подумати, присяй-бо! Я б нізащо про це й словечком правди не обмовився, якби не знав, що ваша карета вже деякий час тому вирушила — та я б радше зазнав смерті від їхніх рук або пішов до цюпи. Але ж я добре знав, що то вже шукай собі вітра в полі, тож хай собі полюють, полотном дорога!

Тоді ми — моя діваха та я — вдалися до того діла, і з її ратафією та моїм ромом нам аж ніяк не бракувало тепла, щоб зігріти простирадла, і коли ми кінчили, то так притомилися, що хоча надворі й був яснісінький день, ми, виснажені й спітнілі, проспали декілька годин, тісно притулившись одне до одного. Невдовзі з певних ознак я відчув, що мій брикунець знову бадьорий і нетерпляче чекає нових гоцалок; проте деякий час я вдавав, що ще дрімаю. (Однак, сказати по-щирості, хоча ми двоє немов близнята щодо бажання та вміння, я вдвічі старший від неї роками та вполовину менш витривалий, і не один раз хоч-не-хоч, а мусив-таки пускати його легким галопом, коли мені кортіло пустити його кроком.) Отож, кажу, були ті ознаки, на які я волів би не зважати, допоки з грудей Бетсі не вирвався стогін і вона не пірнула вниз головою під покривало. Причину того я зрозумів одразу, щойно розплющив очі, бо ж руки, що вхопили мене, були не її руками, а ручиськами самого пана Помічника-Клерка, скрипаля з винарні! Еге ж, присягаю, то був отой самий Ральф Бердсел, чоловік Бетсі, який раніш, бувало, залишав свою нивку неораною, але, відколи я її засіяв, зробився таким ревнивим рільником, що навідувався до свого клаптика ґрунту по п'ять разів на день. Він, либонь, заявився додому, щоб пройти ще одну борозну, і за порадою такого собі кухарчука Тіма, який залишався там унизу і вже віддавна жадав Бетсі, прокрався нагору, аби заскочити нас.

Присяй-бо, пане, то була таки жахлива мить! Я ледь не напудив зі страху й уже був ладен отримати ножа в бік чи кулю в лоба. Бетсі так само, хоч її голова і була захована, мов у страуса, виказала ознаки великої тривоги, що було видко з тої її частини тіла, звідкіля ноги ростуть. Втім, Бердсел і сам, здавалося, був не менш вражений: він тремтів як осичина і хапав ротом повітря, мов риба. Та й руки його, як то скоро я побачив, стискали мене не від гніву. Сльози, як горох, покотилися по його щоках, гладеньких, мов у дівчинки; він шморгав носом і нервово покусував нижню губу, проте не вимовив ані слова і навіть не спробував мене вдарити.