Баришник дур-зіллям полностью

— Що там таке? — спитав хтось ізсередини. Голос був різкий, самовпевнений і трохи роздратований: безперечно, то не був голос людини, яка боїться викриття. Ебенезер знову подумав про темне море за бортом корабля і стенувся: жодного шансу дістатися берега не було.

— Я дуже перепрошую, містере Кук, — благально мовив Нед, вочевидь, і сам заляканий. — Я маю тут одного типа, який каже, що він ваш слуга, сер: той, що намагався переконати нас у тому, що він — то є ви, сер.

— Ага! Впустіть його і залиште нас самих, — сказав голос, немов наперед смакуючи результат цієї зустрічі. Усі думки про перемогу вилетіли геть з поетової голови: він вирішив просити лише, аби той чоловік зглянувся на нього — і, можливо, пообіцяв повернути, коли вони дістануться Меріленду, той патент, який виписав лорд Балтимор і яким невідь-як заволодів самозванець. І ще, мабуть, як вдасться, то і про вибачення, адже, зрештою, він мусить терпіти таке приниження!

Нед відчинив двері й, пропускаючи Ебенезера всередину, супроводив це ще одним немилосердним щипком, цього разу вже за сідницю, засміявшись при тому диявольським сміхом. Поет аж підскочив від несподіванки; очі його знову зволожились, і ноги підкосилися, коли Нед зачинив за собою двері. Він опинився в невеличкій, але гарно вмебльованій каюті, розташованій у самісінькому кінці корабля. Підлогу вкривав килим; ліжко капітана, вбудоване в стіну, було застелене чистою білизною. Велика мідна олійна лампа, вже запалена, поволі колихалася під стелею й освітлювала під собою великий дубовий стіл. Там була навіть книжкова шафа за склом і портрети, виконані олійними фарбами в стилі Тіціана, Рубенса і Корреджо, що були прилаштовані мідними декоративними болтами до стін. Самозванець, вбраний у Берлінґеймів густо-червоний каптан і дорожню перуку, стояв, обернувшись спиною до поета, біля дальньої стіни — по суті над стерном корабля — і дивився скрізь невеличку, оправлену в цину шибку на кільватерний струмінь «Посейдона». Задоволений тим, що Нед пішов, Ебенезер швидко обійшов довкола столу і впав навколішки біля ніг того чоловіка.

— Дорогий, дорогий сер! — вигукнув він, не зважуючись підвести очі. — Вірте мені, я не маю жодного наміру викривати ваш обман! Жодних намірів, сер! Мені добре відомо, яким робом вам дістався ваш одяг у стайні «Володаря морів» і як вам там, на пришибі, вдалося ошукати перевізника Джозефа та його батька — хоча як вам вдалося здобути мій патент, що його власноруч виписав мені лорд Балтимор менш ніж тиждень тому, того я збагнути не можу.

Самозванець, що височився над ним, видобув із себе якийсь звук і подався назад.

— Але то не має значення! Не думайте, що я гніваюсь або шукаю помсти! Я всього-на-всього прошу вас, аби ви дозволили мені видати себе за вашого слугу на цьому кораблі, і я жодній живій душі про це і словом не обмовлюся, ви можете бути в цьому певні! Яка вам з того буде користь, коли ви побачите, як мене втоплять? І коли ми зійдемо на беріг у Меріленді, що ж, я й тоді не висуну проти вас жодних звинувачень, а вважатиму, що ми з вами квит, і більше про це не згадуватиму. Ба ні, я дам вам місце в Молдені, у своєму маєтку, або ж сплачу за ваш переїзд в іншу провінцію…

Звівши при цих останніх словах погляд вгору, щоб побачити, яке ж враження справили ці його благання, він зупинився й урвав мову. Кров відринула від його обличчя.

— Ні! — скочив він на ноги і стрибнув до самозванця, який ледве встиг втекти, сховавшись із протилежного боку круглого дубового столу.

Його дорожня перука, одначе, впала на підлогу, і світло від лампи повністю висвітило постать Бертрана, справжнього Бертрана Бертона, якого Ебенезер востаннє бачив у своїй кімнаті на Паддінґ-Лейн, коли залишив її, вирушаючи до «Знаку крука» на пошуки записника.

— О Господи! О Господи! — від гніву він ледве міг говорити.

— Послухайте, пане Ебенезере, сер… — голос був уповні Бертранів, уже більше не грізний. Ебенезер знову було кинувся до нього, але слуга тримався на протилежному боці стола.

— Ти був ладен дивитися, як я втоплюся! Дозволив, аби я плазував перед тобою, благаючи про ласку!

— Послухайте…

— Негідник! Дай-но тільки мої руки доберуться до твоєї нікчемної полохливої шиї, і я вломлю тобі карк, мов каплуну! Ми ще побачимо, хто з нас нап'ється солоної водички!

— Ні, послухайте, хазяїне! Я ніколи не мав жодного наміру завдати вам якоїсь шкоди, присягаю! Я можу все з'ясувати, геть усе! Господи милосердний, я й гадки не мав, що то вони вас схопили, сер! Та невже ж ви думаєте, що я був би здатен стояти осторонь, дивлячись на те, як такий лагідний хазяїн, як ви, зазнає кривди? Я, хто впродовж років був довіреним другом і радцею вашого благословенного батечка? Та я б радше дав відшмагати себе нагаями, аніж дозволив їм бодай пальцем зачепити вас, сер!

— І будь певен, тебе відшмагають дуже скоро, присяй-бо! — похмуро мовив поет, марно обертаючись довкола столу то в один, то в інший бік, — і це тобі здасться не найгіршим, щойно я злапаю тебе!

— Але ж дозвольте мені сказати, сер…

— Овва! Я майже тебе вхопив!

— …я в тому геть не винен…