— Жодного злого умислу, пане; я не мав наміру когось образити. Хай там як, але я був радий цьому обмінові, і не тільки тому, що для мене ця угода була більш вигідною, адже я отримав ліпшу вдягачку, а й тому, що це давало мені можливість втекти від Слая та Скеррі. Але щойно я проминув двері «Володаря морів», як вони вгледіли мене зсередини й кинулися навздогін; і тільки сховавшись за якимось багажем на пришибі, я мав щастя їх уникнути. І уявіть собі мій подив, пане, коли я побачив, що порятувала мене саме ваша скриня, яку я власноруч спакував незадовго до цього! Я знав — і як то було прикро! — що вас там не буде і ви її не заберете, от я й надумав пройти з цим обманом ще один крок; зійти на ваш корабель, пане, з вашим патентом і переховуватися там, допоки можна буде безпечно зійти на берег. Отож із тією метою, щойно я опинився в безпеці на борту корабля, я відкрив вашу скриню…
— Що ти таке кажеш?
— Ви залишили один ключ мені в Лондоні, тоді, коли я її пакував. Але виявилося, що папір зник, пане.
—
— Пропав, загубився або ж його вкрали, пане, — мовив Бертран. — Я поклав його на самісінький верх, однак у скрині його ніде не було. Замість цього я скористався зі свого фальшивого патенту, який, на щастя, переконав їх, незважаючи на те, що на ньому не було печаті. Я сказав капітану, щоб він пильнував, аби до нас не проникли мої переслідувачі. Решта вам уже відома.
Ебенезер несамовито міряв каюту швидкими кроками, стискаючи пальцями скроні.
— Коли до мене дійшла звістка, що якийсь незнайомець, котрий опинився на борту корабля, називав себе Лауреатом, а потім заприсягся, що він слуга Лауреата, — завершив Бертран, пильно стежачи за хазяїном, — я навіть не зважувався залишати цю кімнату. Якби це були Слай чи Скеррі, а чи й сам Куд, мене б негайно вбили на місці. Я не мав жодного іншого вибору, окрім як з важким серцем залишатися тут і дивитися, як відпливає корабель. Помічник капітана сказав, що я маю подивитися на вас, і я настільки був переконаний у тому, що тут мені й саксаган, що мені навіть забракло духу відвернутися від вікна, допоки я не почув ваш голос. Як так сталося, що ви не у в'язниці, пане?
— У в'язниці! — нетерпляче мовив Ебенезер. — У жодній в'язниці я ніколи не був!
— То хто ж тоді опинився на вашому місці? Слай і Скеррі заприсяглися, що коли вони, розшукуючи вас, прибули на поштову станцію, то звідусіль почули, що не далі як десять хвилин тому якогось чоловіка арештували й відвезли до тюрми. Ніхто не знав, який злочин він вчинив, але всі знали, що звати його Ебен Кук, бо ж той чоловік ходив собі там, виголошуючи всім і кожному своє ім'я та посаду.
— Поза всяким сумнівом, ще один ошуканець, — відповів поет, — який надумав поторгувати моєю посадою, наче якоюсь дівкою собі на пожиток. А бодай би він гнив за тими ґратами до скону! А щодо тебе, то оскільки у твої плани не входило здійснити цю подорож, то далі ти не попливеш…
— То ви накажете їм доставити мене назад на берег? — Бертран у пориві вдячності впав навколішки. — Далебіг, яке ж то місце вготоване вам на Небесах, пане! Яким несправедливим я був до вас, коли гадав, що ви не зглянетеся на мене!
— Навпаки: це, напевно, вперше, коли ти не був до мене несправедливим.
— Паночку?
Ебенезер відвернувся та подивився у вікно над стерном корабля.
— Саме час проказати молитву, перш ніж встанеш: я хочу сказати, що ти попливеш до нього.
— Ні! Це буде моєю згубою, пане!
— Так, як це було б і моєю, — сказав Ебенезер, — якби ти не визнав…
Він раптом зупинився: хазяїн і слуга якусь мить зміряли один одного поглядами, а потім разом кинулися до фальшивого патенту на підлозі й, ухопивши його одночасно, у цій боротьбі швидко розідрали його на шматки.
— То не має жодного значення, — мовив Ебенезер. — Ба навіть цілковитому телепню стане і хвилини, щоб розібрати, хто з нас двох є поетом, а хто — брехливим дурисвітом.
— Я б на вашому місці так не поспішав, — попередив Бертран. — У мої наміри аж ніяк не входить завдати вам якоїсь шкоди, але якщо вже справа дійде до цього, я не вагатимуся: мені нічого не залишатиметься, як гукнути того чоловіка, що привів вас сюди, та заприсягтися, що я вас уперше бачу.
— Що?! Ти ще й погрожуєш мені? Нацькував на мене правосуддя, обібрав мене, вкравши ім’я та квиток, і ледь не спричинився до моєї смерті! Що й казати, гарний хлоп!
