Одначе, попри весь свій гнів, Ебенезер був не настільки засліплений, щоб не помічати непевності свого становища; він нічого вже більше не казав про те, щоб позвати когось із помічників капітана, аби їх розсудити, зарівно як і не ставив більше зайвих запитань Бертрану, що стосувалися б його історії, хоча деякі деталі цієї оповіді так його й не задовольнили. Слуга заявив, наприклад, що лише впевненість у тому, що його хазяїн виїхав, і дозволила йому з чистою совістю відіслати Бреґґових посіпак до поштової станції; проте саме переконаність в арешті Ебенезера і привела його до думки, перш ніж він знову дістався поштової станції, видати себе за Лауреата. І яким чином міг зникнути патент, якщо тільки хазяїн і слуга мали ключі від скрині? І чого хотів досягти цей негідник своєю байкою про Анну та Генрі разом на поштовій станції? Або, якщо це не брехня… Але на цьому розпалена буйна уява його зрадила.
— Ти не заслуговуєш на поблажливість, — сказав він уже спокійнішим тоном, — але поки що я дозволю милосердю взяти гору над справедливим покаранням і більше не згадуватиму про те, щоб викинути тебе за облавок. На щастя, достатньою карою для тебе буде провести решту років свого життя в Меріленді, позаяк саме цього ти так боїшся. А стосовно решти, то негайно ж зроби зізнання та проси пробачення перед усім корабельним товариством, і нехай твої майбутні заслуги спокутують твої минулі гріхи.
— Ви розсудили, як сам цар Соломон, — вигукнув Бертран, — а милосердям своїм подібні до християнських святих!
— Ну, тож ходімо й покладімо цьому край.
— Зараз, зараз, паночку, — погодився слуга, — якщо ви так гадаєте, що це безпечно…
— А хіба ж може бути інакше?
— Ну, ясно ж як божий день, пане, — почав пояснювати Бертран, — що за вашою посадою криється ще щось. Не знаю, що там трапилося між вами та лордом Балтимором, та й не моє це діло — цікавитися, якій таємній справі ви присяглися допомагати… — Ці слова викликали у Ебенезера такий шквал лайки, що слуга мусив зробити паузу, перш ніж провадити далі. — Я хочу лише сказати, що на звичайнісінького лауреата нізащо в світі не став би полювати цілий гурт пройдисвітів і вбивць, чатуючи на нього за кожним рогом, як то воно сталося зі мною, і я так собі міркую, що не відраза до римування спонукала цього злодюгу Куда вас розшукувати. І звідки нам знати, може, він уже на цьому кораблі, і то вже напевно, що він десь на одному з кораблів флотилії, і Слай та Скеррі також…
— Ні, їх немає, — сказав Ебенезер, — але Куд може бути. — Він коротко пояснив, яку хитру штуку утнув Берлінґейм. — Це Генрі Берлінґейм купив квиток на твоє ім'я та зробив так, що той суціга захряс десь на одному з кораблів.
— Але це тільки розпалить його ще більше, — сказав Бертран, — і хтозна, які ще спільники можуть бути разом із ним? Цілком імовірно, що він має шпигунів на кожному кораблі!
— То не виключено, судячи з того, що я про нього чув, — мусив визнати Ебенезер. — Але до чого вся ця балачка? Гадаєш переконати мене бути обережним, переховуючись нишком, не явивши нікому свого чину? Чи ти задумав це, аби не спокутувати свою провину й уникнути зізнання?
Бертран почав шалено заперечувати проти такого хибного тлумачення його намірів.
— Я визнаю свою провину, — вирік він, — і дуже охвітно, позаяк вважаю, що це доволі легка спокута за моє ошуканство, до якого, прошу це пам'ятати, я вдався, аби порятувати те, що робить із чоловіка мужчину. Але ж спокута ніколи не гоїла рани, пане. — І він почав просторікувати про щедру вдачу хазяїна і його здатність до всепрощення та дорікати собі за те, що за добро та ласку відплатив обманом — не забуваючи принагідно ще раз виправдати своє крутійство та наводячи не до ладу різноманітні приклади того, як високо цінував його заслуги старий Ендрю та якої довіри він у нього зажив. Зрештою, він завершив свою промову твердженням, що прагне не спокути, а відшкодування; якихось засобів, удавшись до яких можна було б залагодити те приниження та прикрощі, яких його цілком невинне ошуканство завдало хазяїну, найшляхетнішому з усіх, яких тільки й міг би коли-небудь мати бідний слуга.
— І про які це засоби ти кажеш? — сердито запитав поет.
— Лише ризикнути своїм життям заради вашого, — мовив слуга. — Хоч би якій справі ви служили…
— Досить, чорт тебе забирай! Я служу справі Поезії й жодній іншій.
— Я лиш хтів сказати, пане, що, хай би що там лорд Балтимор… Тобто…
— От халепа, ну то кажи вже!
— Раз уже я вдавав вас вам на шкоду, — сказав Бертран, — то дозвольте мені ниньки зіграти вашу роль вам на користь. Дозвольте мені кинути виклик Куду під вашим ім'ям. Якщо він укоськає мене, то для мене це буде заслужена кара, а для вас — порятунок. Що скажете на це?
