Ця остання можливість достатньо приборкала їхню нетерплячку, аби вони віддали належне окунцям і крабам, яких вони присмачили голодом і з'їли руками, запивши все холодною джерельною водою з чашок, зроблених із мушель молюсків. Потім вони засунули собі в кишеню по одному залишеному крабу, просто отак, масних, і, рухаючись вгору по вкритій лісом ущелині, вилізли на вершину кручі, звідки, на превеликий жаль, їхнім очам з однієї сторони відкрився великий водний простір, а з іншої — ряд дерев. Висота сонця над горизонтом на сході на перевищувала сорока п'яти градусів; ще був час — декілька годин, щоб здійснити розвідку, перш ніж треба буде думати про вечерю і місце для нічлігу.
— Ну, і що ви пропонуєте, пане? — запитав Бертран.
— Я маю план, — мовив Ебенезер. — Але перш ніж я тобі його відкрию, скажи, з чого почав би
— Не мені вам вказувати, паночку. Я визнаю, що частенько ліз там, де мене не питали, але це все в минулому. Ви врятували моє життя та пробачили мені все те лихо, яке я вам заподіяв; так що ниньки, пане, як ви заграєте, так я й танцюватиму.
Ебенезер мусив визнати доречність цієї думки, однак усе одно вирішив вступити в суперечку.
— Нас викинуло на якийсь Богом забутий острів, — сказав він, — що лежить далеко від перук — чи то з короткими, чи з довгими пуклями. Яку вагу тут має титул Поет-лауреат або ж такі начіпки, як «хазяїн» чи «слуга»? Ти собі чоловік, і я собі чоловік, та й край.
Бертран якусь хвильку над цим роздумував.
— Маю визнати, що я б таки дещо обрав, — сказав він. — Якби я міг вирішувати, то одразу, не гаючи часу, рушив би вглиб острова. І хтозна, може, ще до обіду ми встигнемо знайти собі по золотому місту, а мо', й по два.
— Ми не знаємо напевне, чи це острів Семи міст, — нагадав йому Ебенезер. — І мені не дуже до смаку йти вглиб острова без взуття. Натомість
— То хай так і буде, — зголосився слуга. — Але це означатиме, що нам ще раз доведеться пообідати рибою і крабами та провести ніч на землі. А якщо ми швиденько подамося вглиб острова, то, може, вже їстимемо із золотих тарілок і спатимемо в золотих ліжках, їй-бо! — голос його гарячково забринів. — Ви тільки-но уявіть собі, пане, ми вдвох станемо якимись із біса богами! Ми з їхніми дівками наробили б собі боженят і щотижня ласували б новенькими! Присяй-бо, та ця посада набагато краща, ніж оте мізерне Балтиморове святенництво! Та я б із самим Папою Римським не помінявся б місцями!
— Це од нас нікуди не втече, — сказав Ебенезер. — Проте ми можемо здибати чудовиськ або диких індіян, які з'їдять нас на обід. Я так гадаю, що було б розумніше дещо тут роздивитися, взнати, що й до чого: що значать декілька днів для безсмертних богів?
Поміркованість цього плану була очевидною; хоч як Бертрану і хотілося не відкладати бодай на один день можливість стати божеством, йому аж ніяк не кортіло стати поживком для канібалів чи драконів — існування і тих, й інших викликало б у нього сумніви у Лондоні, але не тут, — отож він, хай і без особливого піднесення, одразу пристав на цю пропозицію. Вони знову спустилися на берег, позначили місце, звідки вирушали, встромивши в землю кілка, до якого прив'язали шматок тканини, що відірвали від Бертранової сорочки, і попростували на північ уздовж берега. Ебенезер на ходу лічив кроки.
Він не нарахував і двох сотень, як Бертран вхопив його за руку.
— Отамо! — прошепотів він. — Гляньте-но туди!
Вони стали мовчки. З-за поваленого дерева, що лежало неподалік попереду них, долинав якийсь звук, що від нього волосся ставало дибом: це був напівстогін, напівспів, монотонний і позбавлений мелодії, скорботний і дикий.
— Треба тікати! — прошепотів Бертран. — Це одна з цих потвор!
— Ні, — сказав Ебенезер, хоч у нього мороз поза шкірою пішов. — Це ніяке не чудовисько.
— Ну, то тоді голодний дикун; ну ж бо!
До них знову долинув стогін.
— Мені здається, що то крик болю, а не голоду, Бертране. То якийсь неборака лежить там, придавлений отією колодою.
— А хай його Бог рятує! — вигукнув слуга. — Якщо ми підійдемо ближче, його приятелі накинуться на нас іззаду і зжеруть.
— Невже ти так легко відмовляєшся від своєї посади? — почав піддражнювати Ебенезер. — Що ж ти за бог такий, якщо не прийдеш на поміч тому, хто поклоняється тобі?
