Баришник дур-зіллям полностью

Жалібний голос рознісся втретє, і хоч слуга був такий нажаханий, що стояв, боячись поворухнутися, Ебенезер підійшов до поваленого дерева і, перехилившись, зазирнув за нього. Там на піску долілиць лежав голий чорношкірий чоловік із зв'язаними зап'ястками та щиколотками; спина його була вся в смугах загоєних шрамів від батога, а з багатьох порізів і подряпин на його ногах на пісок скапувала кров. Це був високий, жилавий чоловік у розквіті літ, але, видима річ, дуже виснажений; шкіра його була мокра, слід від крові тягнувся від того місця, де він лежав, аж до води. І саме тоді, коли Ебенезер подивився на нього згори, він, гадаючи, що за ним ніхто не стежить, неймовірним зусиллям припідняв голову і поновив стогін, наспівуючи щось своїм монотонним голосом своєю дикунською мовою.

— Ходи-но сюди! — гукнув поет до Бертрана та переліз через колоду. Негр перевернувся на бік і, зіщулившись, притиснувся до стовбура дерева, озираючи новоприбульця диким поглядом. Хлоп мав гарну поставу, високе чоло і вилиці, масивне надбрів'я нависало над його великими білими очима, ніс був приплющений, а голова — вибрита майже наголо й уся пошрамована, так само як і щоки, чоло та плечі, маючи вигляд якогось дивного малюнка.

— Святий Боже! — скрикнув Бертран, побачивши його. Очі чорношкірого повернулися в його бік. — Та це ж справжнісінький дикун!

— Його руки зв'язані ззаду, і він поранився, переповзаючи через каміння.

— Тікайте тоді! Він нізащо нас не дожене!

— А от і ні, — сказав Лауреат і, повернувшись обличчям до мурина, голосно та розбірливо сказав: «Дозволь-мені-розв'язати-мотузки».

У відповідь пролунала якась чудернацька тарабарщина; чорношкірий явно чекав, що вони його вб'ють.

— Ні, ні, — став заперечувати Ебенезер.

— Прошу вас, не робіть цього, паночку! — сказав Бертран. — Щойно ви звільните його, як цей лиходій на вас накинеться! Чи ви гадаєте, що ці дикуни щось знають про вдячність?

Ебенезер знизав плечима.

— Вони, напевно, знають про те не менше, ніж дехто інший. Хіба ж його не викинули так само, як і нас, у море, на погибель, і він добрався до берега лише завдяки своїй силі? Я-Поет-лауреат-Меріленду, — виголосив він, звертаючись до мурина. — Я-не-завдам-тобі-ніякої-шкоди.

Аби це довести, він помахав дрючком, немов збираючись ним вдарити, але натомість переломив його через коліно та викинув геть, хитаючи головою й усміхаючись. Він вказав на Бертрана та на себе і, сердечно обійнявши однією рукою слугу за плече, сказав:

— Цей-чоловік-і-я-друзі. Ти, — він по черзі вказав на всіх трьох, — також-будеш-нашим-другом.

Чоловік, здавалося, досі боявся, але в очах його можна було прочитати радше підозру, а не жах. Коли Ебенезер через силу примусив себе зайти позад нього, аби визволити йому руки, а Бертран, за наказом хазяїна, нехотя взявся розплутувати мотузки, що зв'язували ноги, чоловік заскімлив.

Ебенезер поплескав його по плечу.

— Не бійся, друже.

Довелося трохи попотіти, розв'язуючи мотузки, оскільки вузли порозбухали від води, а бранець, намагаючись розірвати, міцно затягнув їх.

— Як по-вашому, чий це в'язень? — запитав Бертран. — Як на мене, то це один з тих, кого мали принести в жертву, як ото ви мені розповідали, кого мешканці золотих міст використовують замість грошей під час шабату.

— Може бути, що й так, — погодився поет. — Його поневолювачі мають бути кебетними людьми, а не якимись дикунами, інакше вони ніколи не сплели б такі гарні й міцні мотузки та не позав'язували б їх так хитромудро. Можливо, він втік, коли вони його тягли, щоб забити; а може, він призначався якомусь морському богові. А чорти б їх вхопили, ці кляті вузли!

— Так чи інак, — мовив Бертран, — навряд чи їм це сподобається, коли вони взнають, що ми його звільнили. Це наче вкрасти щось з таці для пожертв у церкві.

— А їм і не треба про це нічого знати. І, поза тим, ми ж їхні повноправні боги, хіба не так? Нам піднесли офіру, а що ми з нею робитимемо, то вже наше діло.

Це останнє він сказав, звісно, жартома. Вони нарешті розплутали останні вузли й відійшли на декілька кроків, щоб убезпечити себе, позаяк не були впевнені в тому, що збирається робити цей чоловік.

— Ми побіжимо в різні боки, — сказав Ебенезер. — Якщо він поженеться за мною, тоді ти переслідуватимеш його ззаду.

Мурин скинув із себе послаблені пута, досі обережно роззираючись, та з зусиллям звівся на ноги. Потім, немов усвідомивши, що він вільний, випростався, потягнувся, вишкірив зуби, звів руки до сонця та звернувся до нього з палкою промовою, перемежаючи її жестами й вказуючи на них.

— Ви тільки-но подивіться, який же він здоровецький! — зачудовано проговорив Бертран. — Навіть Боабділ таким не був!

Ебенезер насупив чоло при згадці про мавра.

— Я так гадаю, що він тепер звертається до сонця; схоже на те, що він складає молитву, дякуючи богу.

— Та це ж чисто тобі справжнісінький битюг!