Потім він відіслав Бертрана до кухні, де б він міг і собі попоїсти, а Ебенезера запросив до столу, якому якщо й бракувало вишуканості, то це з лишком компенсувалося кількістю. Ебенезер був такий голодний, що одразу накинувся на їжу, запихаючись коржем з кукурудзяного борошна, молоком, мамалигою і звареною на сидрі кашею з подрібненої кукурудзи з беконом, підсолодженою мелясою, усе це рясно поливаючи міцним сидром з боклаги, що стояла поруч. Він, правда, якусь хвилю роздумував, чи ж розумно було відкривати їм свою особу, але раз уже він мимоволі зробив це, піддавшись якомусь пориву на пришибі, й оскільки товариство не виявило будь-яких ознак ворожості, він не бачив ніякої шкоди в тому, щоб розповісти всю історію. Отож він і розпочав її, коли вже всі скінчили їсти і гості повмощувалися на брудних шкіряних диванах, що стояли в невеличкій вітальні; він залишив поза увагою тільки політичний складник свого полону та пригоду з Дрейкпекером і королем анакостинів, бо розповідь про них могла б наразити їх на небезпеку. Слухачі виказали велику цікавість, надто щодо тієї частини, яка стосувалася поґвалтування «Кіпріотки», — барильце рому, що стояло у вітальні, розв’язало Ебенезеру язика, і він з усім красномовством розповів про Боабділа на вантах бізані та про благородну байдужість панянок, приторочених до поруччя бакборта, але коли він скінчив, то був дещо прикро вражений, побачивши, як мало було проявів жалю і відрази до цих жахіть, що, як він гадав, його оповідь повинна була викликати навіть у найбезсердечніших слухачів; натомість чоловіки зааплодували йому, ніби це був виступ актора, а капітан Мітчелл, далекий від будь-яких ознак спочуття, попрохав його прочитати декілька віршів, неначе пропонуючи виконати щось на біс.
— Я мушу відмовитися, — сказав Лауреат, чимало роздосадуваний. — Це був дуже виснажливий день, і мій голос уже захрип.
— Шкода, що з нами немає нашого Тіммі, — сказав Джим Кіч з клеймом на руці. — Він би тут такого наплів, що це враз перенесло б тебе через Затоку!
— Мій син Тім і сам може незле складати рими, — пояснив капітан Мітчелл Ебенезеру, — однак ви, напевно, сказали б, що вони дещо грубшого ґатунку.
— І він також лауреат, — підтвердив Джим Кіч, вишкіривши зуби. — Він називає себе Масним Лауреатом, і каже, що це означає просто брудний.
— Та що ви кажете? — мовив поет, радше для годиться, ніж зі щирої цікавості. — Я й не знав, що в нашого господаря є син.
Насправді його думки були цілком зайняті Джоан Тоуст і свинаркою, про яку йому нагадав Кіч, натякнувши на переправу через Затоку. Капітан Мітчелл вибачився перед товариством за відсутність вельми популярного тут сина, який поїхав, як він заявив, у справах до Сент-Мері-Сіті та мав повернутися цього вечора або наступного дня; Ебенезеру було важко повірити в те, що цей привітний землевласник, який стоїть перед ним, і є тим самим злодієм з розповіді С'юзен Воррен, однак на її ногах виднілися шрами від ударів батога, такі ж страшні, як і на спині Дрейкпекера, і поза тим, між жертвами його пристрасті існувала схожість, яку ніяк не можна було пояснити у інший спосіб.
Товариство тепер уже не звертало на нього уваги: роздали люльки, зроблені на індіянський лад, і кімната сповнилася тютюновим димом і плітками. Нічого не знаючи про рільництво, риболовлю, гримучих змій і людей, про яких ішлося, роздратований тим, що його становище не викликало більшого спочуття, втомившись від довгого, багатого на події дня, упродовж якого йому довелося бути бідолахою, викинутим на невідомий беріг, богом, рятівником королів і молодиць, які зазнали лиха, і Поетом-лауреатом Меріленду, Ебенезер перестав звертати увагу на їхні балачки та поринув у якесь тривожне марення: як його, зрештою, прийме Джоан Тоуст? Куди вона поділася, коли пішла з його покоїв на Паддінґ-Лейн і як так сталося, що цей гнів від глибокої образи привів її аж сюди? Його розпирало від бажання знати, але він боявся отримати відповіді на ці питання. Година була вже пізня; уже скоро С'юзен Воррен, якщо вона його не обманула, принесе йому звістку про їхнє побачення, й очікування зустрічі чимало хвилювало і збуджувало його. Йому пригадалося, як Джоан Тоуст була в його кімнаті, й пригадався образ тієї дівчини, яку він хотів узяти на борту «Кіпріотки»…
«Святі Небеса!» — вигукнув він подумки, і якийсь трем пройняв його аж до кісток. Зв'язок, який він доти не бачив, заполонив усе його єство докорами сумління, і він аж заціпенів від страху: а що, коли Джоан Тоуст якось опинилася на борту «Кіпріотки»? А якщо це саме її він переслідував своїми похітливими криками і саме її цей огидний мавр?.. Риси його обличчя, щойно він усвідомив, що існує така неймовірна можливість, набули такого шаленого виразу, що господар одразу поцікавився, чи не стало йому зле.
— Ні, пане, дякую, — ледве спромігся видобути з себе Ебенезер. — Це тільки втома, клянуся!
— Ну, тоді час вкладатися в ліжко, а то ви ще тут просто у вітальні й дуба вріжете, — реготнув капітан Мітчелл. — Я вам покажу, де спати.
