— Та ні, послухайте… — став благати поет, боячись, що може пропустити призначене йому таємне побачення.
— А хай ідуть до біса ці ваші лондонські манери, пане Кук! — господар був невблаганний. — У Меріленді, якщо чоловік утомився, то він лягає спати. С'юзен!
— Ну, то, якщо це не образить вас, сер, і ваших шановних гостей… — у дверях вітальні з'явилася свинарка і, відповівши на Ебенезерів погляд ледь помітним кивком, обвела похмурим поглядом плантаторів, які зустріли її появу вульгарними вигуками.
— Покажи містеру Куку його опочивальню, — наказав Мітчелл і побажав своєму гостеві доброї ночі.
— Як ви гадаєте, вона спатиме з вами за сонет, — крикнув Кіч йому навздогін, — як та іспанська шльондра, про яку ви ото казали?
— Ні, Кіче, — відказав йому хтось. — Навіщо він їй здався, цій С'юзен, якийсь поет-лауреат? У неї вже є для розваг рудий кнуряка Біла Мітчелла!
Усі ці принизливі висловлювання не тільки завдавали Ебенезеру болю, але й приємно лоскотали його всередині та знову будили в ньому той непевний запал, який ця його остання здогадка не встигла цілком охолодити. Свинарка була вдягнена в ту сукню, що була на ній в день суду, і хоча навряд чи можна було назвати її більш вишуканою, ніж попередню, проте вона була принаймні чиста, і якщо судити із запаху, то дівчина, вочевидь, ще й умилася. Щойно вони опинилися на сходах, він схопив її під руку та прошепотів: «Де Джоан Тоуст? Я не можу дочекатися, щоб побачити її!»
Далеко не найкращі зуби жінки зблиснули при світлі запаленої свічки.
— Ви надто вже пристрасний, як для дівака, пане Лауреате! Я вже починаю боятися, чи ж дотримаєтеся ви своєї обітниці, побачивши її у себе в кімнаті…
— У мене в кімнаті? О Боже, місіс Воррен, саме у себе в кімнаті я і бачив її востаннє — голісіньку і рожеву, неначе сон коханця! Ви не повірите, яка ніжна на дотик її прекрасна біла шкіра і яке жваве все її туге тільце — ба ні, чекайте, то ще не все: як можу я забути її пухкі сіднички, за якими ховаються її міцні та пружні юні м'язи? Чи те, які м'які в неї перса, що стали трохи пласкішими, коли вона лягла навзнак, але, мов райські яблучка, звисали, коли вона схилялася наді мною? Я весь тремчу при згадці!
— Їй-бо, ви й справді палаєте пристрастю, пане, — сказала С'юзен, проводячи його вниз по сходах, що вели з коридору на горішньому поверсі. — Я навіть боюся залишати бідолашну дівчину у ваших лабетах: як послухати, то ви більше схожі на ґвалтівника, ніж на святенника!
Вона сказала це сухо, не видно було, щоб це її справді непокоїло, але однієї згадки про зґвалтування було досить, аби охолодити поетів шал.
— Прошу вибачити мені, що я так заговорив, пані: ром, втома й радість — це вони розв'язали мені язика. Прошу вас, пам'ятайте, що я ніколи не спав з цією дівчиною, хоч то все щира правда, що я вам тут сказав про неї, ба навіть більше. І я не маю жодних намірів ламати свою клятву.
С'юзен зупинилася біля дверей і повернулася до нього, так що світло від свічки замиготіло на її негарному, понівеченому обличчі.
— Звідки вам відомо, що вона й досі зберегла свою красу? — мовила вона. — Колись і я була гарнюня, і то було не так уже й давно. Мій чоловік плакав від радості, коли дивився на моє тіло, і коли я клала його руку собі отак, то в нього аж ноги підкошувалися. А сьогодні він від того б ригав.
— Ви надто суворі до себе, — став заперечувати поет.
— Та хіба ж ви думаєте, я не бачу, що у вас на думці? Вам хочеться, щоб я скоріш пішла, аби ви могли вгамувати свій апетит, скуштувавши цього
Ебенезер почухав свою сплутану бороду.
— Я таки не дуже схожий на кавалера, що й казати, — мусив визнати він. — Я знаю, що я брудний і від мене смердить димом. Чи є десь тут відро з водою поблизу, щоб я міг вмитися? А, менше з тим! Нехай приймає мене таким, яким я є, мені вже більше несила чекати, щоб побачити її! На добраніч, місіс Воррен, і хай вам щастить. Тисячу разів дякую вам за те, що допомогли моїй любій Джоан! А тепер
— Ні, стривайте! — благально мовила вона.
— І миті більше не чекатиму!
Він злегка відіпхнув її й увійшов до кімнати, у якій, хоч вона виходила на річку і тому місячне світло трохи потрапляло до неї, було зовсім темно.
— Джоан Тоуст! — тихенько гукнув він. — Голубонько моя, де ти? Це Ебен Кук, поет, прийшов, щоб врятувати тебе!
Місячне світло не виказувало, що в цій кімнаті присутній ще хтось, а від тіней довкола не пролунало жодної відповіді; коли вся в сльозах з коридору ввійшла свинарка, то світло від свічки підтвердило його недобрі передчуття.
— Де вона? — запитав Лауреат з притиском, і коли вона похнюпила голову, він, вхопивши її за плечі, грубо трусонув. — Ти що, також мене обдурила, ах ти невдячна хвойда! Негайно, цієї ж миті відведи мене до Джоан Тоуст!
