— Отож нічим не можна було зарадити, — зітхнув Совтер. — Наступного дня той хлоп повернувся разом із тим лихварем Моррісом, що йшов за ним назирці. «Спасіть мене!» — каже хлопець. «Спасай себе сам, — каже Морріс, оглядаючи мене з голови до п'ят. — Я хочу платню, про яку ми домовилися». Але й я від учора не бив байдики, отож і сказав: «Стривайте, пане, клянусь іклом Аполлонії! Притримайте своїх коней! Яку суму ви позичили оцьому гультяю?» «Тисячу двісті фунтів дур-зілля», — каже Морріс. «А з якою метою?» «Щоб сплатити його борги», — каже Морріс. «А на яких умовах?» — «Що як тільки його борги буде сплачено, він мій, коли мені тільки того заманеться цього місяця». «Ну, що ж, тоді, — кажу я, звертаючись до хлопа, який ледь не наклав у штани від страху, — справу закрито, клянуся свічним ківшиком Луції: пильнуй тільки, щоб ніколи не повернути йому оті його дванадцять сотень фунтів». «Як так?» — запитав хлопець, а за ним і Морріс. «Ну, як же, клянусь окулярами Фрідоліни, — кажу я, — хіба ви не бачите? Якщо ти йому не заплатиш, то маєш борги, а доки ти ними обтяжений, ти не мусиш іти до Морріса. Річ у тім, що доки ти в боргах, ти вільний!»
Клянуся подагрою святого Вульфґанґа, панове, скажу вам, що, почувши це, старий Морріс здійняв галас, бо я таки обкрутив його, та й так, що не підкопаєшся, а він — чоловік свого слова. Він заплатив отому молодому голодранцю ще тисячу двісті фунтів і вигнав його з прокльонами; але що більше він над тим думав, то більше забавляв його мій викрут, поки, кінець-кінцем, ми так розреготалися, що аж сльози повиступали на очах. Але стривайте, клянусь лососем Кентіґерна, що ж я ото хотів довести?
— Що в людях немає нічого, опріч віроломства, — мовив Ебенезер. — Втім, той хлопець не був злецьким, як не були й ви, рятуючи його.
— Ха! Мало ви знаєте! — засміявся Совтер. — Моєю справжньою метою було не врятувати хлопа, а показати старому Моррісу, що і я лисом підшитий, позаяк він багато разів брав гору наді мною. А щодо хлопаки, то клянуся патерицею Вульфстана, він так ніколи мені й не заплатив, а сам забрав той квит на тютюн і, поза сумнівом, повіявся кудись із курвами. У людях мало доброго. — Він зітхнув. — Та ось бодай отой відшкодівник, що цієї хвилини сидить у мене в човні…
— Ні, досить! — вигукнув Ебенезер, стискаючи голову в руках. — На що мені здалися ці подальші оповідки? Зараз мені потрібен тільки пістоль, щоб покласти кінець моїм мукам.
— Гай-гай, клянуся псицею святого Роха! — пирхнув Совтер. — Це лише мінливий путівець життя, що стелить раз конюшину, а раз будячину. Робіть переходи, несучи один день за раз, і за десять років ви досі будете десь спати, викладати своє нутро обідом і патичити якусь дівку від Адріана до святого Іва.
— Легко давати поради, — мовив поет, — але вже цього дня я голодуватиму, бо в мене немає за що купити їжі й немає куди йти.
— Мис Кука на відстані лише декількох годин під вітрилами вниз по річці. Якби
Ця пропозиція дуже здивувала Ебенезера.
— Мій слуга чекає мене там, — мовив він у задумі, — і моя… моя суджена також, я сподіваюся. Бідолашна Джоан і відданий Бертран! Що вони подумають про мене. — Він вхопив Совтера за руку. — Ви гадаєте, що цей суціга Сміт вижене їх геть?
— Ну ось, клянусь жорном Пірана, — сказав Совтер. — Ви гніваєтеся, а гнів завжди був добрими ліками од розпачу. Я не знаю нікого, про кого ви оце говорите, але певен, що ніхто їх там у Молдені погано не зустріне. Білл Сміт має свої вади, але ще ніколи його гості не голодували, а що вже казати про самого Лауреата. Та й, можливо, ваш друг Тім Мітчелл також уже там, і всі вони разом зараз бавляться в качок і качурів або ж весело собі вигопцьовують!
Ебенезер похитав головою.
— Але навіть у цій останній маленькій радості мені буде відмовлено, бо в мене немає за що найняти човна.
— Ну, що ж, клянуся ліхтарем Гудули, тоді вам треба їхати зі мною, — сказав правник і пояснив, що має намір відплисти до Молдену того ж таки ранку і Лауреата будуть раді мати на борту замість баласту. — У мене там є одна справа до пана Сміта, — сказав він, — і я маю доставити йому слугу, якого оце купив сьогодні вранці за безцінь.
Ебенезер пробурмотів якісь слова вдячності; насправді ж він ледь міг стежити за тим, що каже Совтер, бо його гарячка ставала дедалі дужчою з кожною хвилиною. Коли вони полишили заїзд і попростували до пришибу неподалік, він бачив усе довкола неначе очима пияка.
— …такий сварливий, що ви такого ще не бачили, — почув він слова Совтера, коли вони підійшли до пришибу. — Клянеться мишоловкою Ґертруди, що він ніякий не відшкодівник, а продавець слуг із Телботу і що він жертва чиєїсь страшелезної витівки.
— Мені щось не по собі, — зауважив Лауреат. — Достоту, я щось зле почуваюсь.
