— Зі
Вона огріла коня батогом і поїхала геть, закинувши голову в німій веселості.
Глибоко схвильований і збентежений, Ебенезер якусь хвилю стояв на подвір'ї. Нове розуміння суті Берлінґеймової натури, яке принесла йому повість про мінгера Тіка, і так уже достатньо бентежило, але це останнє викриття майже виходило за межі того, що можна прийняти!
«Мушу негайно розшукати Генрі, — вирішив він, — хай би там що він розповідав про себе і про Анну».
Але коли він згадав Берлінґеймові уїдливі признання минулої ночі, його шкіра вкрилася рясним потом, ноги підкосилися, і він, цокаючи зубами, був змушений на якусь хвилю сісти просто на землю. На додачу він знову почав чхати; він страждав не тільки від пережитого, його і справді лихоманило, і, провівши ніч у яслах, він ще й застудився. Багато годин минуло, відколи він востаннє їв, одначе в нього не було апетиту снідати, і коли він звівся на рівні, щоб вирушити на пошуки Берлінґейма та подати скаргу на господаря заїзду щодо крадежу його одягу, то земля похитнулася під ним, а в голові застугоніло. Він увійшов до заїзду і, не звертаючи уваги на ті погляди, що привертав його зовнішній вигляд, попростував одразу до шинкаря — не того, що обслуговував його минулого вечора.
— Святі Небеса! — заволав він. — Чи то вже настав кінець вірі, що чоловік не може безпечно поспати навіть у яслах? Чи це якесь злодійське лігвисько? А що, як лорд-управитель дізнається, що такі злочини безкарно кояться в заїздах його провінції?
— Ану, візьми свої вітрила на гітови, хлопче, — мовив шинкар. — Не надто розумно останнім часом покликатися на лордів-управителів.
Ебенезер, знітившись, кинув сердитий погляд: у своєму запамороченому стані він геть забув — і дедалі більше звикав, — що лорд Балтимор не має ніяких повноважень у Провінції і що він сам ніколи не зустрічав цього джентльмена.
— Якийсь негідник поцупив мій одяг, — буркнув він. Решта завсідників шинку розреготалася — і поміж них один гладенький смаглявий чоловічок у чорному вбранні, який здавався знайомим.
— Ну, що ж, — сказав бармен, — таке інколи трапляється. Може бути, що якийсь дотепник задля жарту вкинув твою вдягачку у вогонь або ж забрав собі, бо його власна згоріла. Ніхто не хотів нікого образити.
— Задля жарту! Їй-бо, що й казати, гарне почуття гумору в цих ваших поганців!
— Якщо тебе це так засмучує, то я не братиму з тебе гроші за нічліг. Так справедливо?
— Ще й брати гроші за нічліг у тому щурячому гнізді? Ви повернете мені мій одяг або дасте щось навзамін, і то негайно, або до біса те лауреатство, і весь Меріленд відчує на собі гостре жало моїх рим!
Вираз обличчя шинкаря змінився: він розглядав Ебенезера з новою цікавістю.
— То ви містер Кук, значиться, Лауреат Меріленду?
— Не хто інший, як він, — відказав Ебенезер.
— Отой самий, що відписав іншому всю свою власність? — Він кинув погляд на чоловіка в чорному, який, підтверджуючи, кивнув.
— Тоді в мене для вас є послання від Тімоті Мітчелла.
— Від Тімоті? Де він? Що він каже?
Шинкар видобув зі своїх плюндрів складений аркуш.
— Він залишив нас учора пізно ввечері, як я зрозумів, але написав оцього вірша, щоб ви прочитали.
Ебенезер вихопив аркуш і з жахом прочитав:
