— Так, — сказав Берлінґейм. — У червні він утік на кораблі до Лондона, і хоч би які звинувачення у каперстві висував проти нього Лейслер, йому вдалося щасливо повернутися додому.
— Щасливо! — вигукнув Ебенезер. — Чи ж не ліпше було б сказати, що він утікав перед вовком і впав на ведмедя, себто з рук Лейслера потрапив прямісінько в обійми Вільяма?
Берлінґейм розсміявся.
— Е ні, Ебене. Старий Нік не такий уже простак і дурень, у чому ти у свій час переконаєшся.
— Гаразд, а як же ти, Генрі? Тобі вдалося повернутися до Меріленду?
— Знову ні, адже це було б і справді впасти на ведмедя! Був уже липень, коли Куд зробив свій хід, і до серпня він взяв в облогу Раду Губернатора, що засіла в блокгаузі в Маттапані. Я залишився в Новій Англії — спочатку в Нью-Йорку, а потім, коли Ніколсон уже був у безпеці, в Бостоні. Моїм наміром було спробувати якось звільнити Едмунда Ендроса з в'язниці у Касл-Айленді.
— Присяй-бо! — вигукнув Ебенезер, — ця історія немов прямісінько в Есквемеліна взята!
— І більше, ніж це може здатися попервах, — відповів Берлінґейм, усміхнувшись. — У гавані Бостона стояв англійський фрегат під назвою «Роза», який мав боронити тамтешніх рибалок і торговців від піратів. Джон Джордж, капітан фрегата, виявився доволі близьким другом Ендроса, тож повстанці взяли його в заручники, аби убезпечити себе від обстрілів міста задля звільнення губернатора. Саме так я і мав намір вчинити, якби в тому виникла потреба, і, викравши його, таємно вивезти до Франції на «Розі».
— І що — тобі це вдалося?
— Ні, мені не вдалося, хоча я й чудово все спланував. Я знайшов приятеля капітана Джорджа — лоцмана та картографа Томаса Паунда, який за певну плату був ладен виказати свою відданість Ендросу. Губернатор втік, і за п'ять днів ми, вислизнувши з гавані, попливли до Массачусетської затоки, де, вдаючи із себе піратів, почали чинити напади на риболовецькі судна.
— От дідько!
— Ми мали намір так роз'ятрити їх, щоб вони нарешті відрядили капітана Джорджа зі своїм фрегатом «Роза» укоськати нас; потім ми відплили б до Род-Айленда, забрали б Ендроса і взяли б напрямок на Францію. Але перш ніж ми спромоглися примусити їх це зробити, до нас дійшла чутка про те, що Ендроса знову схопили і він уже на шляху до Англії.
— У будь-якому разі, — сказав Ебенезер, — ці зусилля заслуговують на похвалу.
— Попервах вони, либонь, на це і заслуговували, — відповів Берлінґейм. — Але так склалося, що коли Том Паунд взнав, що всі ті зусилля були марними, він потрапив у халепу: він не міг повернутися назад до Бостона, бо його б там негайно повісили за піратство; не міг він за браком провіанту й перетнути океан, щоб дістатися берегів Франції. Через це ми навсправжки почали займатися тим, що на початку лише вдавали.
— Ні! О Господи!
— Так, ми це зробили — перетворилися на піратів і блукали вздовж північного узбережжя в пошуках здобичі.
— Але ж, подумати тільки, Генрі — ти був разом із ними?
— Вибір був простий — або займатися цим, або йти на корм рибам, Ебене. Так, я бився пліч-о-пліч із рештою команди, і, по щирості, не можу сказати, що мені те діло було таке вже огидне, хоча я і відчував, що чиню зле. Коли ти порушуєш закон, у тому є певна принада, про яку порядний чоловік ледве здогадується… Це п’янкий трунок…
— Сподіваюся, ти довго ним не розкошував! — сказав Ебенезер. — Бо це напій, здається, зварений на погибель.
— Маю визнати, це питво не для сисунців. Цілих два місяці Паунд харцизував і грабував, мов хижак, хоча й рідко траплялося так, що за всі наші зусилля ми мали щось більше від солонини та свіжої питної води. У жовтні неподалік від острова Мартас-Віньярд на нього напав шлюп з Бостона, і всіх до одного, хто був на борту, вбили або поранили. Мені ж, хвала Небесам, вдалося втекти у Віргінію декількома тижнями раніше, і оскільки під час усього мого перебування в Новій Англії я був там під іншим ім'ям, то міг не боятися, що мене викриють. Я, як міг, скористався з цього, щоб повернутись до Меріленду, і, опинившись в Енн-Арунделі, знову приєднався до Діка Гілла, який уже давно вважав мене мертвим. Я прагнув залишити Паунда ще й тому, що Джон Куд мав капітана Гілла за ворога і, безперечно, вчинив би йому незабаром якусь кривду. Поза тим, я ще мав причину більш егоїстичну, мабуть, але від того не менш нагальну: я взнав, що у Віргінії були якісь Берлінґейми!
— Не може бути, от чудасія! — вигукнув Ебенезер. — Якісь твої родичі?
— Того я не знав, як і не знав, чи вони були ще живі; мені було відомо лиш те, що якийсь Берлінґейм — правду кажучи, якийсь
— А як ти довідався про це, волею-неволею плаваючи по океану? Це ж просто-таки втілення самого чуда!
— Жодного чуда, якщо це тільки не витівка якогось чудернацького Бога. Цю оповідь аж ніяк не назвеш чудовим прикладом стислості, Ебене.
— Але її слід розповісти, — правив своє Ебенезер.
Берлінґейм стиснув плечима.
