— Це трапилося, коли я був з Паундом, у самий розпал нашого морського розбою. Нашою звичайною здобиччю були торговельні та прибережні суденця: ми наздоганяли їх, ретельно оглядали, жакуванням-лупом брали все, що нам припадало до вподоби, й відпускали їх на свободу, не завдаючи нікому шкоди, хіба тільки тим із них, хто чинив нам опір. Але одного разу, коли північно-східний вітер пригнав нас у води Віргінії, ми несподівано натрапили на якийсь старожитній напівбаркас у гирлі річки Йорк, що прямував до Чесапіцької затоки, котрий, як то з'ясувалося потім, коли ми зігнали докупи, щоб пограбувати, усю команду корабля, мав, крім того, ще трьох пасажирів: якогось нікчемного чолов'ягу років п'ятдесяти, його дружину, яка була на декілька років молодша від нього, і їхню доньку, дівчину, якій ще й двадцяти не було. Як поглянути на неї, то вона була надзвичайно смаковита, ця дівка — чорнява та дуже жвава, і мати така ж сама їй до пари. На цей вид нашим хлопам геть вилетів із голови той грабунок, який, сказати правду, був мізерний, і вони вирішили зґвалтувати їх прямо там і тієї ж миті. Капітан Паунд, хоча сам і був проти насильництва, не наважився їм заперечити, адже вони палали вже такою несамовитістю, що, якби він надумав втрутитися в цю справу, вони як стій вчинили би бунт, оскільки хлопи за весь цей час, відколи ми відплили з Бостона, і краєчком ока не бачили жодної жінки. І якби я спробував бодай найменшим порухом руки зупинити їх, вони одразу викинули б мене за облавок на корм рибам!
Миттю ці головорізи здерли з них одяг і приторочили їх до релінга. Знай, що пірати мають таку звичку — щоразу прив'язувати своїх бранців до релінга чи спиною, чи то поверх поруччя, стягуючи руки до ніг. Одному моєму приятелеві колись довелося побачити, як одну дівчину, що потилицею опиралась на гакаборт, поґвалтували таким робом тринадцять розбійників, аж поки вони нарешті не зламали їй карк, а потім викинули за облавок. Я так міркую, що вони те роблять якомога жорстокіше навмисне: якось капітан Гілл розповів мені про одного француза, старого негідника, якого він здибав на Мартиніці і який божився, що жодна жінка не могла задовольнити його, окрім тих випадків, коли вона мусила дивитися просто в очі акулам, щоби стати для них поживою, щойно він вдовольнить свою хіть, отож, скуштувавши одного разу такого вишуканого задоволення, він на березі вже ніколи не міг кудовчити жодну полюбовницю.
— Годі, прошу тебе! — вигукнув Ебенезер. — Я прагну почути не історію всіляких дикунств, а взнати про те, що ж трапилося з цими невинними жертвами.
— Ти надто вже нетерплячий, — лагідно сказав Берлінґейм. — Навіть наймерзенніша справа таїть у собі урок для того, хто прагне пізнати щось нове. Одначе, де це я пак залишив наших жінок?
— Прив’язаними до релінга, а їхні чесноти
— А й справді. То був вкрай невдалий час, щоб бути жінкою, позаяк шістнадцять чоловіків вишукувались у чергу, прагнучи з них познущатися. Чоловік увесь той час благав пощадити його і жодного слова не вимовив на захист жінок, хоча дружина його опиралася як могла; але дівчина, щойно побачила наміри піратів, швидко сказала матері щось по-французьки — мовою, яку ніхто на борту корабля, опріч мене, не знав; вона не виказала жодного спротиву, але спокійно, з французьким акцентом, запитала моряків, від чого вони матимуть більше користі — від її цноти чи від ста фунтів на кожного? Спочатку хлопи не звертали на її слова жодної уваги, настільки вони були захоплені видом її оголеного тіла. Але увесь той шлях до релінга вона благала прислухатися до її слів — або ж, правильніше було б сказати, наполягала на своєму, адже тон її голосу був спокійний і діловий. Вона буцімто була французкою шляхетного походження, так вона виголосила, і її мати також, тож якщо їм буде вчинена кривда, усю команду, то вже напевно, повісять, але якщо їм вдасться звільнитися неушкодженими, то кожен член команди за тиждень отримає по сто фунтів.
