— Отже, ти ще від неї не знудився?
— Знудився? Окрім тієї твоєї історії про подорож з циганами, що ти розповів мені багато років тому ще в Кембриджі, я в житті ніколи не чував про подібні чудеса! І я дуже добре знаю, що ти не схильний до лукавства, бо інакше мені було б важко повірити в подібну дивовижу.
— Тоді, я так міркую, мені слід було б зупинитись, — сказав Берлінґейм, — адже нікому достеменно не відомо, що лежить у іншого на серці, і те, що я досі розповів, здаватиметься лише, так би мовити, ладнуванням струн.
— Тож не вагайся і вдар по них, і покладайся на те, що я тобі повірю.
— Ну, що ж, гаразд. Не така вона вже й страшно довга, ця історія, хоча мушу визнати, що таки добряче заплутана, бо ж доводиться час від часу стрибати то туди, то сюди і тримати в пам'яті безліч імен.
—
— Діка Гілла потішило б немало, — сказав він, — якби я зостався в його залозі, адже усього за тиждень на кораблі я поновив свої навички з морського ремесла, у якому не вправлявся вже цілих п'ятнадцять літ. Але, опинившись у Меріленді, я залишив його корабель, та, не бажаючи прив'язувати себе до одного місця вчителюванням, дістав роботу на плантаціях у Гілла.
— Чи ж не обмежувало це тебе однаково у русі? — запитав Ебенезер.
— Не надовго. Я почав з того, що вів його облікові книги, бо там рідко коли трапиться плантатор, що тямить в арифметиці. Згодом я настільки здобув його довіру, що він доручив мені вести хазяйство на всіх його земельних ділянках у Северні, де він вирощував дур-зілля, заявивши, що то надто важливий бізнес, щоб випускати його з рук, але серце його до цього не лежало, і він волів би присвятити свій час моряцькій справі.
— Бігме, отже, ти став мерілендським плантатором дур-зілля поперед мене! Я маю неодмінно почути, як ти з цим впорався.
— Іншим разом, — відповів Берлінґейм, — бо саме на цьому місці наша історія здіймає вітрила і піднімає котву. Це сталося 1688 року, коли провінції так само, як і Англія, вирували через зваду між католиками та протестантами. У Меріленді та Новій Англії ця ворохібня набула найбільшого розмаху: сам Балтимор і більшість Ради Меріленду були католиками, і губернатор та помічник губернатора Нової Англії — сер Едмунд Ендрос і Френсіс Ніколсон, як то було всім відомо, також були прибічниками короля Якова. Очолив той бунт у Меріленді такий собі Джон Куд…
— Так, це ім'я мені відоме від Балтимора, — сказав Ебенезер. — Він — лжесвященник, який захопив керівництво урядом.
— Незвичайний чоловік, Ебене, присяй-бо! Можливо, тобі ще доведеться здибатися з ним, бо ж він досі розгулює на свободі. А його приспішником у Нью-Йорку був Джейкоб Лейслер, який замишляв зле щодо Ніколсона. Так трапилося, що тієї зими Лейслер приїхав до Меріленду, щоб змовитися з Кудом. До нас тільки дійшли чутки про висадку короля Вільяма, тож їхнім спільним задумом було виступити разом, один мав завдати удару по Сент-Мері, другий — по Нью-Йорку. Коротко кажучи, капітан Гілл відчув, звідки дме вітер, і, перш ніж Лейслер встиг повернутися, послав мене в січні до Нью-Йорка попередити Ніколсона.
— Отже, капітан Гілл — папіст?
— Не більше, ніж ти чи я, — відповів Берлінґейм. — Тут, у Меріленді, питання віри не мало жодного стосунку до цієї справи. Старий Куд підтримує Вільяма не більше, ніж Якова: він ненавидить самий уряд і є ворогом будь-якого ладу! Лейслер перед ним — нікчемний блазень.
— Сподіваюся, що ніколи не здибаюся з цим Кудом! — мовив Ебенезер. — Ти дістався Нью-Йорка?
— Ага. Ніколсон вилаявся, неначе той візник, коли почув новини, що я йому приніс. Він сам прибув до Ендроса 1686 року в чині капітана на чолі ірландського загону католиків і вже в Нью-Йорку урочисто святкував народження сина короля Джеймса; він знав, що повстанці затаврували його агентом Риму і не змарнують жодної нагоди розправитися з ним. Він марно намагався тримати цю новину в таємниці й, оскільки Дік Гілл наказав мені подати себе до його послуг, послав мене до Бостону попередити Ендроса. Мені вдалося зажити віри в них обох, і на власне прохання наступні декілька місяців я був їхнім особистим посланцем — моєю перевагою було те, що я не був членом їхнього особистого почту, тож міг легко пересуватися межи повстанців. Ба ні, маю визнати, що не раз я вдавав із себе одного з них, і таким чином мені інколи вдавалося доповісти губернатору про їхні справи й дії.
— Ну ти й безстрашний, Генрі!
— Що? Ну, хай там як, безстрашний чи ні, я мало чим прислужився цій справі. Повстанці, щойно почули про успіхи Вільяма, тієї ж таки весни заарештували Ендроса та запроторили його до Бостонської в'язниці. У Нью-Йорку вони поширили чутки, що Ніколсон мав намір спалити місто, і, маючи місцеву підтримку, Лейслер спромігся зібрати доволі сил, щоб захопити гарнізон.
— А що сталося з Ніколсоном? Йому вдалося порятуватися?
