Він махнув рукою. Гості помалу рушили в зазначеному напрямку.
Лавлейс ступив уперед, щоб поговорити з Деверо. З-за колони Натаніель почув його слова:
— Мені треба зібрати деякий реквізит для своєї вступної промови, сер. З вашої ласки, я повернуся через кілька хвилин.
— Звісно, Лавлейсе, звісно. Як вам завгодно.
Деверо зі своїм почтом покинув вестибюль: останнім плив у повітрі блискучо-зелений африт. Лавлейс якусь мить дивився їм услід, а потім рушив у протилежний бік. Натаніель залишився на місці, вдаючи, ніби збирає порожні келихи, покинуті на старовинних меблях і мармуровому цоколі вздовж стіни. А потім, коли останній лакей пішов, хлопець спокійно поставив тацю на стіл і тихо, мов привид серед ночі, подався навздогін за Лавлейсом.
Саймон Лавлейс хутко прямував коридорами й галереями величезного будинку. Він Ішов, нахиливши голову, не звертаючи уваги на гобелени та інші твори мистецтва, що траплялися йому дорогою. І жодного разу не озирнувся.
Натаніель перебігав від колони до постамента скульптури, від книжкової шафи до письмового стола й ховався там доти, доки переконувався, що чарівник уже далеко. Серце його шалено калаталося, кров стугоніла в скронях — точнісінько як тоді, коли він лежав у лихоманці. Тільки тепер він почувався не хворим, а переповненим завзяття.
Наближалася мить, коли Лавлейс мав завдати удару. Натаніель знав про це так чітко, ніби сам усе це замислив. Він досі ще не мав ані гадки, який то буде удар, але відчував готовність до нього і в скам’янілих плечах чарівника, і в його напруженій, гарячковій ході.
Якби скоріше з’явився Бартімеус! Джин тепер був єдиною зброєю хлопця.
Лавлейс піднявся вузькими сходами і зник під аркою. Натаніель пробрався за ним, тихо ступаючи слизькими мармуровими сходинками.
Перед аркою хлопчина озирнувся. Він побачив щось на зразок невеличкої бібліотеки чи галереї — світло проникало сюди лише через вікна в даху. Лавлейс ішов центральним проходом між книжковими стелажами. То тут, то там стояли невисокі вітрини, заповнені всілякими чудернацькими речами. Натаніель ще раз заглянув усередину, переконався, що чарівник уже біля дверей протилежної стіни, — і навшпиньки прокрався до кімнати.
Аж тут Лавлейс покликав:
— Морісе!
Натаніель майнув за найближчий стелаж і причаївся там, ледве дихаючи. Він почув, як відчинилися дальші двері. Хлопчина потихеньку, дюйм за дюймом, повернув голову й виринув з-за книжок. Інший стелаж затуляв від нього дальшу частину галереї, проте Натаніель помітив крізь проміжок між двома полицями червоне зморшкувате обличчя старого Скайлера. Самого ж Лавлейса видно не було.
— Що сталося, Саймоне? Навіщо ти прийшов?
— Приніс тобі подарунок, — безжурно відповів Лавлейс. — Того самого хлопця.
Приголомшений Натаніель мало не впав без тями. Він напружився, готовий дременути геть. Аж тут позад нього з-за стелажа вийшов Лавлейс.
— Навіть і не думай. Живим ти з цієї кімнати не вийдеш.
Натаніель з переляку закляк.
— Ходи-но сюди, до Моріса, — з удаваною чемністю промовив Лавлейс. Натаніель рушив до нього. — Отак. Молодець. І не тремти, наче хворий. Ось іще один урок тобі: чарівник ніколи не показує, що йому страшно.
Натаніель увійшов у головний прохід і зупинився перед старим чарівником. Хлопця справді трусило, та не від страху, а від гніву. Він хутко озирнувся, шукаючи шляху до втечі, однак тікати було нікуди. Лавлейс поплескав його по плечу. Від цього доторку Натаніель здригнувся.
— Боюся, що розмовляти мені зараз ніколи, — сказав Лавлейс. —Тому залишаю тебе на Морісову ласку. Він має до тебе пропозицію... Перепрошую, що ти кажеш?
— Як ви дізналися, що я тут?
— Тебе впізнав Руфус Лайм. Я не думав, що ти поспіхом утнеш щось унизу. Тебе й так уже шукає поліція через оту... нещодавню пожежу. Тож я вирішив, що тебе краще буде відвести далі від натовпу, поки ти нічого не влаштував. А тепер пробач — у мене термінові справи. Морісе, нам пора.
Скайлер задоволено зморщився.
—То Руперт уже приїхав?
— Приїхав. І його люди викликали потужного африта. Як ти гадаєш, Руперт щось підозрює?
Лавлейс буркнув:
— Африт буде в залі під час промови. Рупертові люди наполягають на цьому.
— Доведеться тобі стати ближче до нього, Саймоне. Він повинен відразу зреагувати на повну силу.
— Атож. Сподіваюся, що Амулет...
— Пхе! Годі марнувати час! Ми про це вже говорили. Ти ж знаєш, що Амулет витримає.
Щось у голосі старого нагадало Натаніелеві холодну дратівливість його власного наставника. Зморшкувате обличчя огидно скривилося.
— Ти, сподіваюсь, не дуже дорожиш цією жінкою?
— Амандою? Авжеж, ні! Мені до неї байдуже. Отже, — Лавлейс глибоко зітхнув, — чи все готово?
