Натаніель не слухав лакея. Він дивився на міністрів, що юрмилися у вестибюлі: магічні лінзи дозволяли йому оцінити істинний розмір натовпу. Майже над кожним чоловіком чи жінкою літав біс; поки господарі вели світську бесіду чи вихвалялись коштовностями, їхні слуги-демони спілкувалися по-своєму. Кожен біс приндився, бундючився і вряди-годи намагався поставити на місце когось із супротивників, тихенько штрикаючи його в бік своїм гострим хвостом. Дехто з бісів змінював колір, переливаючись геть усіма відтінками веселки і врешті зупиняючись на застережливій червоній чи жовтогарячій барві. Щe дехто копіював обличчя й порухи своїх господарів та їхніх суперників. Якщо чарівники й помічали це, то намагалися не звертати уваги, проте в Натаніеля від цього сполучення силуваних усмішок хазяїв та кривляння їхніх слуг аж паморочилось у голові.
— Ти їх розносиш чи просто гуляєш собі?
Це обізвалася гладка сердита жінка зі ще товстішим бісом позаду. А біля неї... Натаніелеві тьохнуло серце — він упізнав ці водянисті очі, це риб’яче обличчя! Так, це пан Дайм, Лавлейсів приятель, а з-за вуха у нього визирає найменший і найнезграбніший біс, якого тільки можна уявити. Натаніель з байдужим лицем уклонився і простяг таріль.
— Пробачте, мадам.
Жінка взяла дві канапки. Лайм — одну. Натаніель покірно втупився в підлогу, відчуваючи, що чарівник пильно оглядає його.
— Де я бачив тебе раніше? — запитав цей слизький тип.
Жінка смикнула свого супутника за рукав.
— Ходімо, Руфусе! Ото ще вигадав — розмовляти з простолюдином, коли тут стільки
Чарівник, стенувши плечима, дозволив жінці відтягти себе вбік. Натаніель крадькома позирнув їм навздогін і стривожено помітив, що біс Руфуса Лайма й далі дивиться на нього, повернувши голову на дев’яносто градусів.
Лакей, що стояв поруч, не звернув на цю сцену жодної уваги. А вже бісів він не міг бачити й поготів.
— Якщо канапки в тебе скінчилися, — запропонував він, — бери оцю тацю з напоями. Тутешні гості п’ють, як верблюди. А поводяться здебільшого ще гірше.
Частина гостей вирушила вглиб будинку, тож Натаніель, радо скориставшись нагодою, подався за ними. Він мусив якимось чином відірватися від натовпу, щоб оглянути інші кімнати. Хлопець досі не бачив ані Лавлейса, ні Амулета, і нічогісінько не дізнався про можливу пастку. Поки, щоправда, думати про неї було зарано, адже прем’єр-міністр ще не приїхав.
У коридорі серед гостей стояла та сама жінка з бібліотеки і про щось захоплено говорила. Натаніель зупинився поряд, надавши гостям змогу перемінити спорожнілі келихи на повні.
— Ви самі все побачите за кілька хвилин, — запевняла жінка. — Сама я ще ніколи не бачила такого дива! Саймон привіз його з Персії заради цього вечора.
— Він дуже ласкавий до тебе, — сухо зауважив якийсь чоловік, відсьорбнувши вина.
Аманда Кеткарт почервоніла.
— Так, він дуже ласкавий до мене. Але те, що я кажу вам, — дивовижна річ! Це започаткує нову моду. Тільки майте на увазі, що дотримуватись цієї моди буде непросто — Саймонові люди працювали тут цілий тиждень. Я сама тільки нинішнього ранку вперше побачила цю залу. Саймон казав, що мені перехопить дух... і це правда!
— Прем’єр-міністр! — вигукнув хтось. Гості, схвильовано загомонівши, на чолі з Амандою Кеткарт ринули до входу. Натаніель, як і решта слуг, покірно виструнчився біля колони, чекаючи наказів.
Увійшов усміхнений Руперт Деверо, легенько ляскаючи скинутими рукавичками собі по долоні. Він вирізнявся в захопленому натовпі не тільки завдяки власній ошатності й витонченості (а це, як пам’ятав Натаніель, справляло на інших неабияке враження), а й завдяки своїм супутникам — чотирьом суворим чарівникам—охоронцям у сірому вбранні та здоровенному двометровому афритові з блискучою темно-зеленою шкірою. Африт стояв за хазяйською спиною, і погляд його невблаганних червоних очей без упину пронизував гостей.
Біси аж затрусилися зі страху. Гості заціпеніли в шанобливому поклоні.
Натаніель зрозумів, що прем’єр-міністр навмисне демонструє свою міць зібранню урядовців, частина яких, напевно, давно вже мріяла посісти його місце. Хлопця це видовище по-справжньому вразило. Навже Лавлейс сподівається подолати такого могутнього духа, як цей африт? Навіть думати про таке — божевілля, та й годі.
Аж тут з’явився сам Лавлейс. Він біг до вестибюлю, щоб привітати голову уряду. Натаніелеве обличчя не ворухнулось, але все його тіло аж скрутила ненависть.
— Ласкаво просимо, Руперте!
Міністри палко потиснули руки. Лавлейс ніби не помічав африта. що височів над ним.
Він обернувся до натовпу.
— Пані й панове! Тепер, коли наш любий прем’єр-міністр тут, я оголошую конференцію відкритою! Дозвольте мені від імені леді Аманди привітати вас у Гедлгем-Голлі. Почувайтеся як удома!
Він позирнув у бік Натаніеля. Хлопець заховався в тінь колони. Лавлейсів погляд ковзнув повз нього.
— Невдовзі ми вислухаємо перші промови у Великій вітальні, якій леді Аманда надала нового блиску саме заради нинішнього дня! А тим часом прошу вас до кімнат для гостей, де ви зможете втамувати спрагу й голод.
