— Пентакль готовий. Залу видно чудово. Руфус зараз несе туди ріг — за це не хвилюйся. Я стежитиму звідси. Якщо хтось із них пручатиметься, ми знаємо, що нам робити. Тільки я не думаю, що це знадобиться... — старий захихотів. — Я
—Тоді — до скорої зустрічі.
Лавлейс обернувся й вирушив до арки. Він ніби геть забув про Натаніеля. Аж тут старий окликнув молодика:
— Амулет Самарканда... Ти вже надяг його?
Лавлейс навіть не озирнувся.
— Ні, він у Руфуса. Африт неодмінно зачує його, навіть за милю. Тому я надягну Амулет перед тим, як увійти.
— Щасти тобі, хлопчику.
Лавлейс не відповів. Натаніель почув лише його кроки на сходах.
***
Скайлер усміхнувся. Довкола його очей видніла сітка зморщок; самі ж очі нагадували порожні щілини. Під тягарем літ він так згорбився, що був лиш трохи вищий за Натаніеля. Воскову шкіру його рук укривали старечі плями. І все ж хлопець відчував у ньому неабияку силу.
— Джоне, — мовив Скайлер. — Здається, тебе звуть саме так? Джон Мендрейк? Ми були справді здивовані, коли побачили тебе в цьому будинку. А де ж твій демон? Невже ти загубив його? Це вельми необачно.
Натаніель стиснув губи. Він поглянув у найближчу вітрину. Там лежали химерні речі: кам’яні чаші, флейта з кістки й великий, побитий міллю індіанський головний убір, можливо, з тих, що їх носили шамани. Нічого корисного.
— Я вбив би тебе просто зараз, — вів далі Скайлер. — Та Саймон прозорливіший за мене. Він порадив мені звернутися до тебе з пропозицією.
— З якою?
Натаніель перевів очі на дальшу вітрину. Там він побачив кілька маленьких металевих кубиків, загорнутих у смужки вицвілого паперу.
Чарівник перехопив його погляд.
— Що, милуєшся колекцією панни Кеткарт? Ні, тут ти не знайдеш нічого потужного. Серед багатих дурних простолюдинок зараз мода на магічні предмети, тільки знатись на них аж ніяк не модно. Пхе! Неуцтво — ось де справжнє щастя! Шолто Піннові завжди набридають отакі світські дурепи, жадібні до всілякого мотлоху.
Натаніель стенув плечима.
— Ви хотіли щось запропонувати?
— Так. Через кілька хвилин сто наймогутніших і найвидатніших міністрів нашого уряду будуть мертві — зокрема й наш обожнюваний прем’єр. Коли до влади прийде Саймонова адміністрація, нижні верстви чарівників підкоряться нам, бо ми сильніші. Одначе нас небагато і ми й досі маємо вакансії в уряді. Нам потрібна талановита молодь. На наших спільників чекають велике багатство і всі вигоди влади. Ти молодий. Мендрейку. але ми розпізнали твої здібності. Ти маєш усі здібності великого чарівника. Долучайся до нас. і ми надамо тобі змогу вчитися так. як ти сам завжди хотів. Подумай: тобі більше не доведеться експериментувати наодинці й навмання, вклонятись перед нікчемами, що негідні навіть лизати твої черевики! Ми випробовуватимемо й надихатимемо тебе, ми допоможемо твоєму таланту розвинутись на повну силу! І. можливо, згодом, коли ми з Саймоном підемо на спочинок, ти станеш найвищим...
Голос старого увірвався, залишаючи простір для уяви. Натаніель мовчав. Шість років пригнічуваної пихи позначились на його свідомості. Шість років нездійсненного бажання — бажання заслужити визнання, відкрито показати свою силу, увійти до Парламенту, стати міністром... І ось тепер вороги пропонують це все йому.
Хлопець тяжко зітхнув.
— Я бачу, що тобі цього хочеться, Джоне. Що скажеш? Натаніель подивився просто в очі старому чарівникові.
— Саймон Лавлейс і справді гадає, ніби я прилучуся до нього? — Так, справді.
— Після всього, що сталося?
— Навіть і так. Він відчуває плин твоїх думок.
— Тоді Саймон Лавлейс — звичайнісінький дурень.
— Джоне...
— Зарозумілий дурень!
— Ти повинен...
— Після всього, що він зі мною зробив? Нехай він пропонує мені цілий світ — я все одно відмовлюся. Пристати до нього? Та краще вже померти!
Скайлер кивнув, ніби вдовольнившись почутим.
— Так. Я знаю. Саме так я відразу й сказав Саймонові. Я добре бачу, що ти собою являєш: недолугий, нетямкуватий хлопчисько. Пхе! Тебе виховували не так, як слід. Твій розум затьмарений. Із таких нам немає користі.
Старий ступив уперед. Черевики рипнули об начищену підлогу.
— Ну хлопчику, ти вже не збираєшся тікати? Твій джин накивав п’ятами. А іншої сили в тебе немає. Може, все-таки спробуєш утекти?
Натаніель не ворушився. Він знав, що втеча буде фатальною. Він хутко оглянув решту вітрин, але не зумів розгледіти, що в них лежить. Ворог стояв на його дорозі.
— Знаєш, — провадив старий, — під час першої зустрічі ти дуже вразив мене. Такі знання в такому юному віці... Як на мене, Саймон надто суворо повівся з тобою. Навіть ця витівка з комашками була дотепна, вона свідчила про твою кмітливість. За інших обставин я вбив би тебе потихеньку, щоб натішитись як слід. Та зараз у нас нагальні справи, й мені ніколи марнувати час.
Чарівник підняв руку й промовив коротке слово. Його пальці оточив блискучий, мерехтливий чорний ореол.
Натаніель відсахнувся.
Я сподівався, що хлопчина не стряне в халепу доти, доки я знову повернуся до нього. Та моє проникнення до будинку забрало більше часу, ніж я гадав.
