— Мені в кінці місяця треба на вихідні домів потрапити,— сказав Барклей до Пат, яка за відсутності Страйка відповідала за графіки. Вона розгорнула таблицю на комп’ютері, а Барклей додав: — Тре’ користуватися, поки ще без паспортів пускають.
— Ти про що? — спитала виснажена Робін, сідаючи з кавою на диван у приймальні. Формально її робочий день уже скінчився, але вона не мала сили піти додому.
— Про незалежність Шотландії, Робін,— відповів Барклей, дивлячись на неї з-під навислих брів.— Ви, англійці, може, не помітили, але в нас тут співдружність розвалюється.
— Але ж не буде такого, правда? — озвалася Робін.
— Усі мої знайомі у вересні голосуватимуть «за». Однокласник минулого разу додумався сказати на мене «дядечко Тем», мовляв, перед англійцями вислужуюся. От щоб він ще раз таке ляпнув,— загарчав Барклей.
Коли він пішов, Пат спитала в Робін:
— Як там його тітка?
Робін зрозуміла, що Пат питає про Страйка, бо на ім’я свого шефа та називала тільки з великої необхідності.
— Дуже хвора,— відповіла Робін.— Хіміотерапії більше не витримує.
Пат пхнула в зуби свою електронну цигарку та продовжила друкувати. Тоді сказала:
— На Різдво сидів сам-один у себе нагорі.
— Я знаю,— відповіла Робін.— Він мені розповів, як ви його підтримали. Що суп йому принесли. Він вам дуже вдячний.
Пат пирхнула. Робін відпила кави, сподіваючись, що отримає трохи енергії і зможе підвестися з дивана й піти на метро. Тоді Пат сказала:
— Я була думала, що йому є куди піти, крім горища.
— Ну, грипував він важко,— відповіла Робін.— Не хотів розносити заразу.
Але помивши чашку, вдягнувши пальто й попрощавшись із Пат, Робін почала спускатися сходами й виявила, що думає про цю коротку розмову. Вона Незрідка замислювалася про ворожість — для неї незбагненну,— з якою Пат ставилася до Страйка. З її тону стало зрозуміло, що Пат вважає, ніби Страйк має імунітет до самотності та вразливості,— і Робін не могла збагнути, звідки Пат це взяла, бо Страйк ніколи не робив таємниці з того, де мешкає, чи факту, що спить він там сам-один.
У неї задзвонив мобільний. Побачивши незнайомий номер і згадавши, як минулого разу на тому кінці лінії виник Том Терві, Робін зупинилася біля станції метро «Тоттенгем-Корт-роуд» і взяла слухавку не без остраху.
— Це Робін Еллакотт? — спитав жіночий голос з акцентом жительки острова Мен.
— Це я,— відповіла Робін.
— Драстуйте,— привіталася жінка.— Ви хотіли поговорити з Дейвом Андервудом, то я його донька.
— О так,— озвалася Робін.— Дуже дякую, що відгукнулися.
Дейвом Андервудом звали чоловіка, який був за кермом фургона фірми, що розвозила органічні продукти, у вечір зникнення Марго. Робін знайшла адресу в інтернеті та три дні тому йому написала, але не чекала такої швидкої відповіді. Вона вже звикла, що люди ігнорують її повідомлення про Марго Бамборо.
— Як отримали вашого листа, були трохи приголомшені,— сказала жінка на тому кінці лінії.— Тільки тато не зможе сам з вами поговорити. Йому три тижні тому зробили трахеотомію.
— О, дуже співчуваю,— відповіла Робін, затуляючи вільне вухо, щоб машини не заважали чути.
— Отож,— сказала жінка.— Він тут поруч зі мною, і просить сказати... слухайте, але ж у нього не буде проблем?
— Ні-ні, звісно, не буде,— запевнила Робін.— Як я і писала в листі, ми просто хочемо виключити фургон з розслідування.
— А, тоді добре,— відповіла донька Дейва.— Власне, то він і був. Дивовижа, як ви тільки це зрозуміли, бо всі божилися, що на фургоні була намальована квітка! Тато тоді радів, бо уникнув халепи, але його багато років мучили докори сумління. Він тоді поїхав з доставкою не в той бік і тому так розігнався на Клеркенвелл-Ґріні, думав, що ще встигне. Не хотів нічого казати, бо тільки вранці на нього шеф накричав, що тато запізнюється з доставками. Потім прочитав у газеті, що фургон вважають машиною Денніса Кріда, і... самі розумієте. Кому воно треба — вляпатися в таку історію? І що довше він мовчав, то гіршою ситуація йому видавалася — адже він не зізнався одразу.
— Розумію,— сказала Робін.— Можу уявити, як він тоді почувався. Ви дуже допомогли. А коли він доставив замовлення, то...
— То повернувся до крамниці й отримав прочухана, бо зазирнули у фургон і побачили, що тато відвіз не те замовлення. Довелося знову їхати.
Отже, Марго Бамборо у фургоні точно не було.
— Дуже дякую, що відгукнулися,— сказала Робін,— і подякуйте від мене своєму батькові за чесність. Це дуже допомогло.
— На здоров’я,— сказала жінка, а тоді швидко спитала, поки Робін не поклала слухавку: — Це ж ви та дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник?
На якусь мить Робін закортіло збрехати, що ні, але лист до Дейва Андервуда вона підписала своїм справжнім іменем.
— Так,— відповіла вона вже не таким теплим тоном, яким дякувала за інформацію про фургон. Неприємно, коли тебе називають «дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник».
— Ого,— мовила жінка,— я татові так і сказала, що то ви. Ну, бодай Крід вас уже не схопить, га?
Вона це сказала майже весело. Робін погодилася, ще раз подякувала за співпрацю, поклала слухавку та спустилася в метро.
