«Бодай Крід вас уже не схопить, га?»
Бадьорі слова відлунювали у вухах. Це була легковажність людини, яка не пізнала сліпого жаху, не стикалася з безжальною силою та сталлю, не чула свинячого сопіння в себе у вусі, не бачила каламутних очей у прорізах балаклави, не відчувала, як репається її власна шкіра,— і майже не чула при тому болю, бо смерть була так близько, дихала смородом в обличчя.
На ескалаторі Робін озирнулася, бо неуважний пасажир у неї за спиною раз у раз торкався її ніг ззаду своїм дипломатом. Іноді для Робін навіть такий буденний фізичний контакт з чоловіками був нестерпний. Унизу ескалатора вона швидко рушила геть, щоб зникнути з поля зору свого сусіди. «Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Ніби вони в квача грають.
А може, то потрапляння в пресу зробило Робін ніби менше людиною в очах жінки на тому кінці лінії? У вагоні Робін сіла між двома жінками, і її думки повернулися до Пат, до її подиву, що Страйкові, виявляється, немає куди йти і ніхто за ним не пригляне. Таке коріння її антипатії? Певність, що людина, потрапивши в газету, стає невразлива?
Коли Робін за сорок хвилин нарешті зайшла до квартири з торбою харчів і бажанням чимшвидше лягти спати, її зустрів тільки Вольфганг, який спершу зрадів, а тоді заскімлив, мовляв, сечовий міхур повний. Робін зітхнула, знайшла повідець і прогуляла собаку навколо будинку. А потім, надто втомлена, щоб нормально куховарити, підсмажила собі яєчню і з’їла з тостом під новини.
Вона саме набирала собі ванну, аж тут знову задзвонив мобільний. У Робін підупало серце, коли вона побачила, що то брат Джонатан, який учився на останньому курсі університету в Манчестері. Вона здогадувалася, навіщо він дзвонить.
— Привіт, Джоне,— сказала вона.
— Привіт, Робі. Ти не відповіла на моє повідомлення.
Робін чудово знала, що не відповіла. Джонатан написав вранці, коли Робін стежила за подружкою Вторака — та безневинно пила каву й читала детектив Стіґа Ларссона. Джонатан питав, чи може він з подругою зупинитися в неї на вихідні, чотирнадцятого й п’ятнадцятого лютого.
— Вибач,— сказала Робін.— Знаю, що не відповіла, але день був дуже важкий. Якщо чесно, Джоне, я не впевнена. Не знаю, які плани в Макса...
— Він же не буде проти, якщо ми впишемося в твоїй кімнаті? Кортні ніколи не була в Лондоні. Хочемо сходити на комедію у театрі Блумсбері в суботу.
— А Кортні — твоя дівчина? — усміхнулася Робін. Джонатан завжди приховував від родини особисте життя.
— А Кортні — моя дівчина,— передражнив Джонатан, але Робін зрозуміла, що питання його потішило і що відповідь — «так».
— Я спитаю в Макса, гаразд? І завтра тобі передзвоню,— пообіцяла вона.
Позбувшись Джонатана, Робін донабрала ванну й пішла до себе по піжаму, халат і щось почитати. Нагорі полиці з романами лежав «Демон з Райського парку». На мить завагавшись, Робін узяла до ванни саме цю книжку, водночас намагаючись уявити, як лягає спати в одній кімнаті з братом і абсолютно незнайомою дівчиною. Невже вона така святенниця, пуританка, дочасно постаріла? Робін так і не закінчила університету: не набула звички «вписуватися» на підлозі в незнайомих людей, а після зґвалтування в гуртожитку Робін узагалі хотіла спати тільки там, де може повністю контролювати своє оточення.
Опустившись у ванну з бульбашками, Робін зітхнула від задоволення. Цілий тиждень вона то годинами сиділа в машині, то ходила під дощем за Мутним або Елінор Дін. Вона заплющила очі, насолоджуючись теплом і жасминовим ароматом дешевої піни. Думки знову повернулися до доньки Дейва Андервуда.
«Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Коли Робін відкинула образливий жартівливий тон, її вразило, що жінка, яка багато років знала — за кермом фургона з сонячним знаком був не Крід, усе одно вірила, що Марго викрав саме він.
Бо, власне, Крід не завжди їздив у фургоні. Двох жінок він убив ще до того, як отримав роботу в хімчистці; він і без машини заманював жінок до свого підвалу.
Робін розплющила очі, потягнулася по «Демона з Райського парку» і розгорнула книжку там, де зупинилася минулого разу. Тримаючи її над гарячою мильною водою, Робін почала читати.
