— Та ні, що більше людей — то краще,— відповів Макс, який навіть трохи зрадів перспективі мати велике товариство.— Я ж казав, що більше не хочу жити як відлюдник.
— Ой,— сказала Робін.— Тоді добре.
Вона мала сумніви щодо цієї дуже різношерстої компанії, але сказала собі, що причина такого песимізму — втома, і пішла до своєї кімнати, де кілька годин шукала фотографію Коліна Сатчвелла. Врешті-решт о шостій годині після численних переходів за перехресними посиланнями Робін знайшла світлину на сайті місцевої церкви; здається, Колін Сатчвелл обіймав посаду в муніципальній раді. Це був міцний чолов’яга з низьким чолом, анітрохи не схожий на митця, якого шукала Робін.
Розуміючи, що слід перевдягнутися і йти нагору допомагати Максові, вона вже згортала ноутбук, коли прийшов лист. У полі теми було одне слово: «Крід». Стрепенувшись, Робін відкрила листа:
Робін перечитала листа й дозволила собі трохи оптимізму, хоч поки що й не збиралася розповідати Страйкові про свої плани. Якщо пощастить, вони зможуть поговорити з допитувачем від поліції до або після того, як його допустять до Бродмуру. Робін написала листа з подякою, а тоді почала збиратися до вечері.
Її настрій не погіршився навіть після того, як вона зазирнула в дзеркало й побачила виснажене обличчя з сірими синцями під червоними очима й немите волосся. Робін вирішила обійтися сухим шампунем, а тоді зібрала волосся на потилиці, одягнула чисті джинси й улюблену кофтинку, намастила під очима консилером і саме збиралася виходити з кімнати, коли задзвонив мобільний.
Робін злякалася — то Страйк телефонує сказати, що не прийде. Ільзине ім’я на екрані принесло полегшення.
— Привіт, Ільзо!
— Привіт, Робін. Ти там не з Кормом?
— Ні,— відповіла Робін і замість виходити з кімнати сіла на ліжко.— Що з тобою?
Голос в Ільзи був дивний: слабкий, безбарвний.
— А ти не знаєш, де Корм?
— Ні, але за десять хвилин саме має прийти. Переказати йому щось?
— Ні. Я... ти не знаєш, куди він сьогодні ходив з Ніком?
— Ні,— відповіла Робін, починаючи тривожитися.— Що сталося, Ільзо? Ти сама не своя.
Тоді вона згадала, що сьогодні Валентинів день; дійшло, що Ільза не знає, де її чоловік. Тепер Робін уже не просто тривожилася — їй зробилося страшно. Ільза й Нік були найщасливішим подружжям з усіх її знайомих. Ті п’ять тижнів, які вона прожила в них, коли пішла від Метью, дещо відновили потрощену віру Робін у шлюб. Вони не могли розійтися! Тільки не Нік та Ільза.
— Та нічого,— відповіла Ільза.
— Скажи мені! — наполягала Робін.— Що с...
З телефону полинули ридання, від яких краялось серце.
— Ільзо, що сталося?
— У мене... у мене викидень.
— О Боже,— ахнула Робін.— О ні. Ільзо, мені так шкода...
Вона знала, що Нік та Ільза вже кілька років намагаються зачати дитину. Нік про це не говорив ніколи, Ільза — хіба що зрідка. Робін гадки не мала, що Ільза вагітна. Вона раптом згадала, що Ільза не пила алкоголь на її дні народження.
— Це сталося в... в супермаркеті.
— О ні,— прошепотіла Робін.— О Боже.
— Кровотеча почалася... ще в суді... просто посеред дуже важливої справи... я не могла піти...— розповідала Ільза.— А тоді... а тоді... поїхала додому...
Її мова стала нерозбірливою. Робін притискала телефон до вуха, а в очах у неї збиралися сльози.
— ...відчувала... щось не так... я вийшла з таксі, пішла до супермаркету... зайшла в туалет, а тоді... я те відчула... маленький згусток... яке мал... маленьке... маленьке тіло...
Робін заховала обличчя в долоні.
— І я не знала, що робити... але... але там була жінка... там, у туалеті... вона... з нею таке теж сталося... така добра...
